Relax-читання на Radio Relax

Насправді всі найважливіші складові щастя дуже прості та банальні: нехай маленька, але родина, здоров’я рідних людей, дім, де тебе чекають і розуміють, затишок на душі, гармонія у сприйнятті світу, доброзичливий погляд на життя, прагнення бачити у людях насамперед світло й добро, відкритість до оточення, щирість і віра у те, що навіть горе та труднощі — тимчасові. Справжнє щастя не приходить звідкись ззовні, кожна людина носить його у собі. Головне — нікому не хворіти, бути разом і вміти давати собі раду з труднощами. Все інше прикладеться, доєднається, залагодиться.

Різдво можна святкувати щодня. Воно не залежить від пори року. Як і радість у серці.

Сніг - білий. Тому він - вірші. Дуже чисті вірші. Він заморожує природу і захищає її. Тому він - живопис. Найтонший живопис зими. Він постійно змінюється, тому він схожий на почерк. Є десять тисяч способів написати слово сніг. Він слизький. Тому він - танець. На снігу кожен може відчути себе танцюристом. Він перетворюється на воду. Тому він - музика. Навесні річки і джерела стають симфоніями білих нот.

Я обережно торсаю Патрицію й кажу: — Он різдвяна панчоха. — Точно, — байдуже каже сестра, і я розумію, що це вона, зіграла роль Санта-Клауса. Стара добра Патриція. Їй, мабуть, ця роль дається особливо тяжко, адже попри те, що їй, звісно, уже тринадцять, і взагалі, вона — чи не найдоросліша людина в родині, їй гірко від того, що чари пішли з нашого світу. Ніякого тобі різдвяного діда, ніякої зубної феї, ніякої феї-хрещеної — взагалі ніяких фей. Наше дитинство скінчилося, так і не почавшись. Лежачи вчора вночі біля напруженої Патриції, я зрозуміла: вона розпачливо дослухається, чи не долине з даху тупіт непідкутих копит, чи не закалатають дзвоники на санях.

В обідній час подумайте над тим, що єдина річ, якою ви по-справжньому володієте, — це ваша здатність робити вибір, використовуючи здоровий глузд і судження. Це єдине, чого у вас ніколи ніхто не зможе забрати. Пополудні згадайте, що доля — не у ваших руках, ви контролюєте лише власні рішення. Земля крутиться, і ми рухаємося разом із нею. Залежить тільки, у якому напрямку — добра чи зла. Увечері нагадайте собі знову, як багато речей ви не контролюєте; а також де починається і закінчується ваш вибір. Лягаючи в ліжко, усвідомте, що сон — це форма смирення й довіри. Як легко ви йому віддаєтеся. Приготуйтеся повторити весь цикл завтра.

У кожного є своє криве дзеркало, в яке він дивиться, і здається самому собі то величезним велетнем, то крихітним малюком, то незвичайно товстим, то худим як сірник... Тому, хто осягнув, що долею можна керувати, відкриється, що немає необхідності сліпо слідувати по колії, яку залишили перші враження в сприйнятливої дитячої душі, що немає необхідності кроїти себе і своє життя за лекалами першого життєвого досвіду. Коли криве дзеркало розлетиться вщент, з'явиться можливість знайти цілісність, і тоді ти зможеш пізнати радість.

Старий добрий поштар Генрі Фріман розносив пошту. - Генрі! – гукнув Кряж та подався назустріч, - Ти це, чи не ти? Поштар йшов повільно – суглоби – і відгукуватися здалеку у відповідь не поспішав. Якщо є листи – ніколи їх не відкриє і не прочитає, жодної марки з конверту ніколи б не вкрав. Порядна людина. Стара школа. Він взагалі був людиною скромною та усміхненою, немов божа квіточка. І своєю дитячою простотою він завоював серця майже всіх жителів Західної Окраїни.

Добре, є осінь, вона ніжно і акуратно готує нас до холодів. Улюблена осінь. Час роздумів, рук в кишенях, глінтвейну вечорами і приємної меланхолії...

Був надзвичайно приємний весняний вечір. Синя заграва наче невидимим пензлем зафарбовувала небо дедалі більше, поки нарешті не залягла нічна темрява. Втомившись од читання, я поставив платівку із тріо Шуберта опус 100 у виконанні Стерна-Роуза-Істоміна. Вже давно, коли настає весна, я часто слухаю цю музику. І відчуваю, як вона гармоніює зі своєрідним смутком весняної ночі. Весняної ночі, що заливає всю душу м’якими синюватими сутінками…

Нібито аж так усе настільки банально, що раптом для самого себе хочеться відповісти на елементарні питання. Чи можна водночас «любити» і «кохати» певну людину? Чи не означає це те саме, що одночасно грати на барабані і співати? Я перестаю вловлювати нюанси, коли йдеться про «любов» і «кохання». Особисто для мене кохання — це радше гра на барабані, вібрування, присутність ритму всередині. Любов — це спів, це те, що довго визріває, але важко проходить. Тому кохання минає швидше, ніж любов. Кохання без любові нічого не варте, тому часто або всихає, або випалює зсередини. Любов носиш з собою все життя, а кохання можна залишити в першому-ліпшому барі з чайовими для кельнерки. Кохання — заразне, більше подібне до інфекції. Від кохання піднімається температура. Воно обов’язково має свій deadlinе. Кохання без любові обов’язково має кінцеву дату експлуатації.

Сестра Аліси так і залишилася сидіти, підперши голову рукою. Вона дивилася, як сідає сонце, і думала про малу Алісу, про всі її дивовижні пригоди (...), й майже вірила у країну чудес, хоча знала, що досить розплющити очі, і все знову стане цілком звичайним (...) А далі вона уявила собі, як її мала сестричка стане колись дорослою жінкою і, зберігши до зрілих літ щире й лагідне дитяче серце, збере довкола себе інших дітей і засвічуватиме їм оченята своїми незвичайними оповідями. Можливо, розповідатиме вона їм і про Країну Чудес, що наснилася їй багато років тому; вона перейматиметься їхніми нехитрими жалями і простими радощами, пам'ятаючи своє власне дитинство і щасливі літні дні...

Ви живeтe, і розплющуєте очі, і настає новий день; кожен наступний крок у вашій подорожі в незвідане - в цій захопливій подорожі - і є ваше життя. І дух захоплює не обов'язково від того, що це взагалі життя, але від того, що це ВАШЕ життя. Одне з найбільших таїнств існування - насолода даним вам даром життя.

Її вигляд нагадував, що вже Різдво. Вона вдягнула до уніформи червону, як у гнома, шапку. А ще в неї були червоні очі, бо вона прибирала і пізно лягла спати. Коли вхідні двері зачинилися, я підтягнув маскувальні штори. Надворі світив місяць і мерехтіли зірки, тож мені стало веселіше. Я ліг на канапу, дивився на них і думав про обійми. Про те, як по-різному обіймаються мама та Ельса. Хоч мені подобалися обійми обидвох. Я заплющив очі й щосили сам себе обійняв.

За кілька днів почне пробуджуватися справжня весна. Тож зараз місто згортається клубочком на площі, щоб трохи нагріти місце, куди та весна могла би прибути.

Хто б ти не був, подумки зверталася вона до свого героя, ти, людина, яку я завжди любила, але так і не зустріла, ти, кого я сподівалася побачити в кінці шляху, що йде за обрій, чию присутність відчувала на вулицях міста і чий світ була готова заповнити, - знай: мною керували любов до тебе, надія знайти тебе та бажання гідно явитися перед тобою. Тепер я розумію, що мені не знайти тебе, - ти недосяжний і нереальний, і все-таки залишок мого життя належить тобі. Я буду жити твоїм іменем, навіть якщо мені не судилось знати його, продовжу служити тобі, навіть якщо моя гра завершилась поразкою, я не зійду зі шляху. Я зроблю все, щоб гідно явитись перед тобою, знаючи, що цьому не судилось статись.

Знаєш, так легко піддаватися маніпуляціям, страхам, легко ображатися і пересмикувати зміст, коли ти чогось дуже-дуже хочеш. І це щось стає настільки важким, що викривлює всі площини навколо, прогинає їх - і простір начебто починає сипати «знаками». Хоч насправді ніякі то не знаки. Коли дуже-дуже чогось хочеш, то це щось, кажуть, перетворюється до ідола. І вимагає жертв. Переважно даремних. А ще це щось затуляє собою все навколо. Набуває ірреально великих розмірів і затіняє справжнє. А я зараз нічого не хочу. Мені всього достатньо. Оця безпідставна радість - моя улюблена, знаєш... Свобода - то не пошук, не боротьба, не втеча і не протистояння. Свобода - це достатність.

Ми з цьоцею присунули ящики з ялинковими прикрасами, які пахнули минулорічним Різдвом, пилюкою та мишами. Цей запах здавався кращим за найдорожчі парфуми. Затамувавши подих, я занурив руки у холодне сіно, щоб витягнути свій перший скарб. Це була пташка... Малесенька, напівпрозора цвірінька із прикріпленою до лапок делікатною прищіпкою. Тієї миті я був певен, що насправді чую спів, який сотнями метеликів випурхнув з мене і заполонив кімнату. Що там кімнату? Увесь світ! Світ, який не шкодував мене дев'ятирічного ні хвилини, зараз видавався невимовно прекрасним...

Весна щодня по краплі вливала в душу надію — сонцем і свіжим вітром, зеленим паростком, дурними горобцями, що влаштовували бійку прямо на ґанку за суху хлібну скоринку, лелеками — оселилися на стовпі біля жовтої порожньої хати, вигинали довгі шиї назад так неймовірно, що дзьоби торкалися крил на спині.

Насправді одинокість приваблива. Спершу ти її ненавидиш, потім до неї звикаєш, а надалі вже без неї не можеш. /.../ Попервах вона справді смутить і напружує. /.../ Але часто заспокоює та веселить. І найбільше – задовольняє. Бути одиноким не означає бути нещасним. Бути одиноким – означає мати себе для себе, а не для когось. Хіба це недобре? Знати і чути себе в повноті – хіба то погано? Оцінити себе самому, забувши оцінки чужі і колишні, – це ж так важливо! Одинокість – це ти тут і вже там, це ти скрізь і ніде, це ти десь і в собі. Ніби вітер.

Насправді людське життя ніколи не є аж таким страшним чи трагічним, як видається людині моментами. Навіть у горі є натяк якщо не на майбутню втіху, то принаймні на позбавлення від ілюзії, що щось направду залежить від людини та її бажань... Бо все в цьому світі давно і дивно переплелося, переплуталося, поєдналось у єдиному полотні - як барви на картині або нитки в гобелені. Нитка за ниткою, барва за барвою - жодної не висмикнеш, не обірвеш, не спотворивши гармонії візерунку. Зрештою, допоки людина жива, з нею завжди залишаються її спогади, досвід, щасливі та найгірші моменти - все те, що вона пережила, зрозуміла, відчула, вистраждала у своєму короткому чи довгому житті, все, що вчинила чи не змогла зробити або виправити, - той фрагмент візерунка, який творить для неї правдиву суть її власного життя.

За стіною мирно спали дружина та доньки. Три штуки. Він їх дуже любив. В інституті в його кабінеті на столі стояла фотографія, на якій вони з Венді та їх собакою грають м’ячем. «Мої дівчатка», - він подумки усміхається, дивлячись на це фото. Хвилився ним перед колегами... Старшій було майже чотирнадцять, молодшій нещодавно виповнилося п’ять. Вони хотіли стати нейробіологами або нейрохірургами. А молодша все ще хотіла стати... принцесою.

Як я вже говорила тобі до цього, найкраще - це запастися терпінням і чекати. Чи не втрачати надії і розплутувати заплутані нитки одну за одною. Як безнадійна не була б ситуація, кінець у нитки завжди десь є. Нічого не залишається, як чекати, подібно до того, як, потрапивши в темряву, чекаєш, поки очі до неї звикнуть.

Любов довго терпить і все пробачає. Тепер я знаю, що майже все. Моє кохання було високим як найдовший літній день і вірним як тінь, яка завжди поруч. Воно літало попід хмарами й було вище неба. Воно розганяло негоду вітром пристрасті, коли буревій вирував над твоєю головою і затуляв зорі. Моє кохання ходило землею і збирало нектар з квітів для твого натхнення. Воно клало під ноги гірські едельвейси і як цвіт папороті здійснювало мрії. Моя душа вимагала не багато: трішки тепла і трішки поваги.

Такого Колін не міг побачити навіть у найсміливіших мріях: цвіли дерева, поміж молодою травою око милували золотаві, фіолетові і білі клаптики — це цвіли квіти, що їх посадили Мері з Дікеном. Вгорі ширяли пташки, скрізь співи, дзижчання, гудіння, щебетання. І пахощі, неймовірні пахощі — землі, трави, квітів. Колін зачаровано слухав і дивився, дивився і слухав, вбирав у себе цілюще повітря, підставляв теплим сонячним променям обличчя, шию, руки — і в його серце вливалася незнана радість.

— Так, нема нічо’ ліпшого, як запах свіжої землі. І трави, і вересу, — поважно похитав головою Дікен. - Я також дуже люблю, як пахне земля. Особливо коли падає дощ. Я тоді лягаю під кущем і слухаю, як краплі падають на верес, і втягую у ніздрі ці пахощі. Мама каже, що в мене такий чутливий ніс, як у зайця.

Колін відкинувся на спину візка і задивився у небо. З пустища дув легенький свіжий вітерець і приносив дивовижні пахощі. Колін вдихав їх на повні груди. Довкола було стільки барв, стільки звуків, що жодна книжка, яку він прочитав до цього, не здатна була їх передати. Тож хлопець тільки крутив головою навсібіч і дивувався. — Ото справді музика, — вимовив він захоплено, дослухаючись до пташиного хору. — Тепер розумію, як звучить весна.

Ось тільки, знаєш, я, напевно, так сильно чекала літо, щоб знову засумувати за осіню. За трішки прохолодному повітрю і сумними сутінками. Закутуватися в шарф, зігрівати руки в кишенях... Я божевільна, так? Весь рік квапила літо, ось воно прийшло - і все, я перегоряю. І річ не в спеці, від неї не втомлююся. Просто за характером я більше схожа на осінь.

Поки ти їхала додому й уперто не вірила в Ніщо. Ти неодмінно скажеш дітям, що за кожним ілюзорним Ніщо є Щось - чудове, добре, радісне - і вони, як завжди, тобі повірять. А коли трохи підростуть - зрозуміють. І вигадуватимуть зимові історії разом із тобою. Може, навіть самі колись сплетуть тобі теплі шкарпетки на ноги. Щоби тобі завжди було по-зимовому тепло. Бо взимку, ти знаєш, дуже особливе тепло. Воно пахне любов’ю і затишком. І казкою. Зимовою казкою.

Навіть в найтемнішу Віфлеємська зірка яскраво сяє на небосхилі, показуючи шлях до надії і зцілення. Адже багатьом з нас потрібно нагадування, що достатньо лише трохи сильніше постаратися, щоб стати чудом, яке перетворить печаль ближнього в радість.

... народ у нас витривалий, привчений завжди терпіти щось в ім’я чогось, — головне, щоб не було гірше. Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема. Поняття ж кращого співвіднесене з гіршим, отже, завжди є люфт для надії. Я особисто дуже надіюсь, що у новому столітті все буде інакше, і ми будемо інакші, і не потягнемо за собою шлейф тих самих проблем. Бо я вже не так боюся нових найскладніших проблем, як тих самих, хронічних. Проблеми ж — як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані — то вже навік.

Зроби своє життя настільки чудовим, що буде неважливо, чи з'явиться в ньому хтось. Хапайся за будь-яку можливість завести нових друзів, познайомитися з новими людьми, поринути в пригоду. Живи життям своєї мрії, а не шукай жінку або чоловіка своєї мрії. Як тільки перестанеш ганятися за метеликом, він м'яко опуститься на твоє плече. Замість того, щоб шукати собі того чи ту єдину, стань тієї або тим єдиним... для себе. Розкрий своє найкраще, найглибше, справжнє «я». Будь привабливою для себе. Для кожного на світі хтось призначений. Якщо ти намагаєшся перетворити себе на іншу людину, твій Єдиний може і не зацікавитися, бо він шукає ту жінку, якою ти щойно перестала бути.

Інколи Віра казала собі, що могла б написати найцікавішу книжку з філософії, але так ніколи цього й не зробить, бо миті, коли думки приходять до неї, виявляються ще й незвичайно красивими митями, які хочеться відчувати, проживати, якими насолоджуватися, під які танцювати, заплющивши очі, і так, із заплющеними очима, сидіти, а не занотовувати якісь там філософські вислови в записнику. А ще такі миті найкраще запивати чимось гаряченьким… Наприклад, поцілунком.

Можна лежати на мосту і дивитися, як тече вода. Або бігати, або бродити по болоту в червоних чобітках, або ж згорнутися клубочком і слухати, як дощ стукає по даху. Бути щасливою дуже легко.

…Понад берегом невеличкої річки росли кружком верби, мов зачаровані дівчата, дрімаючи під монотонність шуму води. ... Колись давно, коли одна верба було молодою та могла милуватися своєю вродою у віддзеркаленні води, блискавка влучила у дерево й розчахнула його навпіл. Одна половина дерева залишилася стояти, а інша не витримала й величезна гілка під своєю вагою завалилася набік. Але верба не хотіла так просто загинути. Жага до життя взяла своє. Частина дерева, що вціліла, годувала поранену та обвуглену другу свою половину через вцілілу кору, напувала цілющою водою. ... Так і росли вони до цього часу — один стовбур і два життя. Одне тяглося вгору, друге — лежало майже на землі так, що гілля торкалося води. Софійка та Сашко завжди любили приходити на це місце. ... Місцина вабила закоханих до себе, подаючи живий приклад підтримки одне одного.

Любий мій, я з тобою зараз. Чуєш? Зліва, де серце. Тут тепло, тут завжди тепло, навіть коли ти мерзнеш. Тут чути живі поштовхи твоєї гарячої крові. Наче кроки. Наче ти йдеш лунким коридором – тук, тук, тук, тук… /.../ Йди, мій любий, роби своє. Я чекатиму. Ти відчуваєш це, правда? Живу із цими думками, лягаю з ними і прокидаюся з ними. Ти – вісь мого світу. Світ обертається навколо тебе, навколо того місця, де ти зараз є. Ти колись думав, що ти звичайний, ти часто був незадоволений собою, а виявилося, що ти тримаєш небо на своїх плечах. Не усміхайся і не хитай головою – це так. Я знаю це краще за тебе. Не сперечайся зі мною. У цьому – не сперечайся.

Поруч мене сиділи двоє стареньких, він і вона. Бліді, сумовиті, роками й болячками притлумлені люди. Такими здалися на початку. А потім краєм ока я бачив, як він поклав свою тремтячу руку на її. А пристрасті на сцені наростали. І той дідусь у запалі розчуленості важко, з пристогоном схилив свою голову їй на коліна й похапцем став цілувати жовті, з ліловими прожилками руки дружини. А вона гордо й незворушно дивилася перед себе. Лише старомодне чорне жабо на грудях здіймалося частіше, і в ліловому вицвілому оці, бачив я, довго плавала маленька кольорова сльоза.

Осінь – пора поетів і задумливих жінок, пора, коли крениться чаша ваг і неприборкана лють життя йде на спад. Восени осідає пил. Пил переживань, що б'ють по оголених нервах, пил божевільних ідей і майже початих звершень. Восени остигає небо. І разом з ним остигає звіриний рик пристрасті, стаючи тихою умиротвореної ніжністю.

Пишу це, аби ще раз нагадати про нехитре женськое щастье: почуття, нюанси, дзенську радість, кінець кінцем. Адже для того, щоб жити на повну, не потрібно мати ні статусної пишноти, ні чогось іще, аби заздрим сусідам вилазили очі. Від усього, що маєш, робиш, відчуваєш, треба отримувати насолоду. І вона, хай не дивно, не збільшується від нагромадженого багатства. Адже можна й у винайнятій хаті пофарбувати стіну в той колір, у котрий хочеш сам, а не хтось, можна жити без меблів і пити дороге вино, не мати авто, але потрапляти велосипедом у такі місця, котрі іншим і не снилися. Головне ж, ти знаєш, робити все з власної волі. Тоді це правильно і морально. А ламати себе - найбільший з гріхів.

Кав’ярня. Тут каву готують за п’ять хвилин, а замовлену випічку виймають просто з холодильника. Усе нашвидкуруч… Леся зайшла й сіла на вільне місце в закутку. Туди треба було йти повз декілька столиків, а це для жителів міста занадто далеко. Вони окупували ближчі столики. Завжди поспішають. Та ще й уранці. ... Люди читають у метро електронні книжки. Спілкуються з рідними телефоном. Їдять вулично-фабричну випічку. Шкідливу, звісно. Але коли вони лягають у лікарню з гастритами, то, може, вперше, мають час на… життя. Коли можна приймати не-електронних і не-телефонних відвідувачів, читати паперові книжки й пити заварений зі справжньої шипшини чай.

Коли ти так далеко, то, щоби зігрітися, мені треба залучати важку артилерію втеплюючих засобів. Три пледи - мій, твій і ще наш дорожній зверху. Електричний чайник із гарячою водою - щоби можна було його обійняти й трохи пройнятися його теплом. Наповнити бабусин пузатий заварник із гарними дрібними трояндочками заваркою вщерть. Горнятко з плетеним «светриком». Фотографії нашого моря. Багато красивих фотографій. Книжка. Краше дві - з улюблених. Музика. Заплющити очі. Теплі вовняні шкарпетки…Записник із моїми сокровенними мріями. Телефон під подушку - щоб у жодному разі не пропустити твого дзвінка…

Ти навіть не уявляєш, яка це мука. Як це буває, коли слухаєш чоловіка і тобі здається, ніби він, як із шухлядок столу, дістає з твоєї голови думки. Вмикає музику, і це саме те, що ти хотіла почути. Наливає в келих вино, і це саме те вино, якого тобі хотілося. Він йде змінити сорочку і повертається в такій, яку ти бачила на ньому в своїх мріях... А коли ти з ним розмовляєш, то майже так, як ніби слухаєш свій найглибший, найбільш проникливий і найкращий зі своїх внутрішніх голосів. Якийсь такий надзвичайний збіг того, про що ти думаєш і що відчуваєш, з тим, що ти чуєш.

О, весільна хора для того, хто її чує, звучить, як попередження, ба, швидше — завчасний подзвін, а може, навіть попередній, і дещо несправедливий вирок тріпотливому з радості людському серцю. Може, краще б ніколи не йти до танцю під цю сумну, як жіноча доля, і безконечно гостру, немов неминуче занесена сокира історії над кожною чоловічою головою, мелодію; може, краще стояти осторонь, і просто слухати, і про все — аж від самого початку світу і до сьогодні, — але самому … Бо ці рухи, одночасно вповільнені двома танцюючими посеред спорожнілої весільної підлоги, — вони таки, мабуть, вищі і за саме вінчальне присягання, і сильніші за смолу оманливих нічних обіймів. Ті ритми заходять далеко під серце, а може, скрипка їх заганяє таки в саме серце — і ти вже ніколи добровільно не позбудешся тонкого, майже нечутного стогону мелодії, не витиснеш його із себе, хіба що вмреш — і лиш тоді скинешся чарів цієї музики.

Словом, передсмак весни з кожним днем усе повніший. Я ще не встигла зовсім-зовсім перейнятися ним. Але, здається, щось усередині стало туди, де мало бути. Пізньозимовий щем у серці зник, натомість повернулися радість і натхнення. Я вже мрію про те, як даруватиму весну найдорожчим друзям за філіжанкою кави з горіховим сиропом. Скучила за читанням на гамаку. А ще далека дорога знову кличе - і це для мене чи не найпевніший сигнал про те, що весна вже просто-таки за рогом. Близько-близько.

Єдине моє бажання і найпристрасніше моє благання - щоб ми могли покинути цей світ разом; і це благання ніколи не перестане звучати на землі, воно буде жити в серці кожної люблячої дружини в усі часи, і його назвуть молитвою Єви. Але якщо один з нас повинен піти першим, нехай це буду я, і про це теж моє благання, - бо він сильний, а я слабка, і я не так необхідна йому, як він мені; життя без нього - для мене не життя, як же я буду його тягнути? І це благання теж буде вічним і буде підноситися до неба, поки живе на землі рід людський. Я - перша дружина на землі, і в останній дружині я повторюся.

Вулиці залиті сонцем і весною. Вулиці - наче келихи, і небесні офіціанти щедро наливають у них світло, тепло, дарують трохи свіжого вітру й притрушують запахом кави з цинамоном.

Полюбити людину, яка відповідає тобі взаємністю, - це саме собою диво. Але ще краще, ще важливіше знайти в цій людині споріднену душу. По-справжньому споріднена душа - це про того, хто розуміє тебе, як ніхто інший, любить, як ніхто інший, хто завжди поруч, що б не трапилося... Кажуть, ніхто не вічний. Але я переконана, що для деяких любов – безсмертна.

Не чекай до завтра, щоб сказати комусь, що ти його любиш. Скажи йому це зараз. Не думай: «Моя мама, мій син, моя дружина вже знають про це». Чи тобі би надокучило чути такі слова: «Я тебе люблю»? Стисни руку тієї особи, яку любиш, і скажи, хоч очима: «Ти мені потрібний! Люблю тебе!» Любов – це життя. Є земля живих і земля мертвих. Їх відрізняє любов.

Чоловік був годинникарем, і Дані інколи здавалося, неначе він бачить наскрізь не лише механізми, а навіть час. Лука ніколи нікуди не поспішав і вчив того дітей. — Найважливіше ви все одно встигнете, — проказував тихо, гладячи Мірчика по каштанових кучерях і усміхаючись донечкам, що на мить присіли на канапі.

Як добре,що можна комусь написати листа. Це насправді чудово, коли можеш ось так просто сісти за стіл, взяти олівець і написати, коли хочеш передати комусь свої думки . Звісно, коли напишеш все на папері, то здається, що зміг лишень передати якусь частину того, що хотів сказати. Але і це, на мою думку, непогано. Я зараз щаслива вже від того, що з’явилося бажання комусь про щось писати. Тому і пишу от так просто тобі зараз.

І тут вона вийняла з портфеля кишенькове люстерко. Кругленьке, з синьою кришечкою. Прошу, – мовила вона. – Це тобі від мене на Різдво. Коли ти глянеш у нього, то побачиш того, кого я люблю.

Узимку легко писати казки. Узимку взагалі легко писати. Не лише тому, що писати - одне з небагатьох (відносно) корисних занять, доступних зимової пори. Узимку більший простір для уяви. От їдеш у потязі - і за вікном уранішнє сонце вихоплює зі сніго-туманної «закулісної темряви» поснулі села. Будиночки, кошлатиться дим із димарів, і більше нічого не видно. Усе вкрите снігом. Таємницею. Сніг, наче біле полотно, на якому уява вимальовує свої казки.

Морозяка розгулявся — руки й у рукавичках дубіли. Цілував у щоки, нагадував: за тиждень Новий рік! Нове щастя, радість, мрії і сподівання. Загорніть у стару ковдру печалі, викиньте на мороз. Хай застигнуть хоча б до весни, а весна зі своїми рецептами прилетить. Допоможе.

Шкільний пішохідний перехід ряснів підлітками. Переважно дівчатами років дванадцяти-тринадцяти. Через вітрове скло Кіра могла добре їх роздивитися. Різні, але всі такі юні і по-своєму особливі. Попереду в дівчат велике життя, з яким треба щось робити. І насправді можна з тим життям робити мільйон усього прекрасного. Але у тринадцять чомусь так не здається. Натомість буває безпричинно соромно, плаксиво і страшно, що хтось за щось покарає. Дівчатам у тринадцять постійно треба «робити уроки», з понеділка до п’ятниці прокидатися о 07:30, когось «слухати» і бути суперчемними. А ще — дівчата у тринадцять не дуже тямлять, хто має бути пруч і ким насправді є вони самі. Не вміють обрати, вони на боці білих чи чорних. І, можливо, у тринадцять це все нормально. Але для чого лишатися тринадцятирічними все життя?

Подарунки гномів обов’язково повинні бути зроблені своїми руками. Гноми б ніколи й не додумалися купувати подарунки, це ж так по-дурному і невиховано! У гномів навіть є приказка: “Що зроблено руками, то від серця”.

Спочатку було слово. І відтоді як же багато воно означає в нашому житті. День починається зі слова. Розмова - з нього ж. Монолог - зі слова, а діалог - із двох. Слово може бути приємним, щирим, добрим, милим; великим, коротким, маленьким; костурбатим, дивним. Апогеєм мовлення є гості слівця, які водночас можуть бути іронічними й улесливими, а ще - жартівливими. Слово - зброя, здатна воювати яз за добро, так і, нажаль, за зло. Людина може мати сильний характер із зовні, але варто сказати їй щось "усередину", вразити, і вона відразу стає слабкою, або ж розчуленою, чи навіть беззахисною. Коли сказати добрим людям добре слово, вони стануть ще добрішими. Слово - величний дарунок, який протягом життя треба вчитися... підбирати, щоби дар не перетворився на тягар. Найбільше відчувають на себе силу слова люблячі люди. Вони, завдяки своїм почуттям, настільки трепетно, чутливо, тонко і ніжно ставляться одне до одного, що іноді з найщиріших намірів "переборщують" і вражають занадто сильними словами. Зранити словом найлегше закоханих, адже вони надіються на взаємність, очікують на хороші слова й настільки бояться почути щось не те, що мимохіть їхні вуха самі генерують асоціації, абсолютно не відповідні до змісту сказаного. Життя - це гра в слова. Як і кожна гра, вона має свої правила й закономірності: після великої кількості добрих слів рано чи пізно буде одне зле... Та мудрим людям варто його використати як іще один добрий старт, а не початок кінця, адже слова - це любов.

Повільний перехід осені до зими - зовсім не погана пора. Це пора, коли потрібно зібрати, привести в порядок і скласти всі свої запаси, які ти накопичив за літо. А як чудово збирати все, що є у тебе, і складати ближче до себе, зібрати своє тепло і свої думки, заритися в глибоку нірку – в надійне укриття; захищати його як щось важливе, дороге, твоє власне. А після нехай мороз, бурі і морок приходять, коли їм заманеться.

Пол уявляв собі, як задній бампер «камаро» проступає крізь залежаний сніг і виблискує під сонцем. – Звісно, це не надовго, нас чекають іще два-три похолодання, а може, ще одна велика завірюха, але весна вже йде, Поле. Моя мати казала, що передчуття весни схоже на передчуття раю. Стівенг Кінг. Мізері

За вікном дощ, я люблю дощ, коли він на вулиці, а я в хаті, люблю дивитися, як він заливає шиби, хлюпоче з ринви, як булькочуть калюжі, люблю запах дощу і посвіжілого повітря, люблю вийти після зливи й милуватися листям дерев, коли воно починає переливатися всіма відтінками зеленого, а земля пружинить під ногами, і з неї піднімається пара.

Осінь схожа на вишукану хворобу: спочатку ти милуєшся зміною фарб, хапаєш руками листопади, але вже починаєш відчувати якусь нетутешню печаль і переймаєшся тихою ніжністю до коханих і близьких, немов би завтра з останнім, що впав на асфальт, листом зникнуть і вони. Але час іде і поетичний флер спадає з осені, оголюючи голі дерева, холод, похмуру сльоту, і перший мокрий сніг швидко перетворюється на бруд під ногами застуджених людей з похмурими обличчями.

Чим визначається-вимірюється щастя? Чи має воно бути однаковим – ніби під копірку розтиражованим – подібним у дрібницях – схожим у цілому – одним і тим самим? Якби ти тільки знала, Полю, як мені було добре з ним! Навіть коли його напівпритомного приносили в наше маленьке помешкання на Межигірську і я просто лягала поруч – навіть тоді була щаслива! Він просто хотів швидше згоріти – пропалати – як метеорит – серпнева зірка – хвіст комети… У цьому двобої зі смертю (а може, із життям?), переможець у якому був наперед визначений, зовсім не важило відтермінувати кінцеву дату: завтра – за місяць – за рік. Ти знаєш, як воно буває, коли – весь – вільний – світ – навколо сходиться в одній людині...

Телевізор не лише втручався в їхні життя, а й жив своїм власним, і то непорівнянно буйнішим, святковішим, рівномірно яскравим і насиченим на всіх п'ятнадцяти каналах воднораз, тоді як із них двох кожне мало хіба по три-чотири (робота, батьки, друзі), і лиш один спільний, і всі, звісно, працювали куди млявіше й марудніше — з перебоями, темними провалами та накладками сторонніх зображень. До того ж у телевізора, не те що в них, усе завжди було в порядку і він перебував у незмінно бадьорому гуморі: кожна його історія, хай би яка моторошна й кривава, обов'язково діставала логічний розв'язок, він ніколи нічого не кидав насередині в малодухій надії, що якось воно само втрясеться, не лишав по собі взагалі жодних завішених хвостів — всьому чисто встигав дати лад, порозставляти акценти, по-втуляти, де треба, титри з субтитрами, аж любо глянути.

Хтось повсякчас проживає за тебе твоє життя — одну з його можливих, ніколи тобою не здійснених версій. Всі почуття, що по-справжньому в'яжуть нас з іншими, від любові до заздрості, походять від цієї потаємної туги за іншими життями — інстинктивно вгаданими, розпізнаними нашими життями, яких ми, одначе, ніколи, ніколи не будемо мати. І хтось нас боронить, хтось ослоняє собою — проживаючи їх за нас спимо без кошмарів.

Чуєш, Кицюню, як шурхотить об шибку сніг, - м'яко та лагідно, мовби хто ізнадвору обціловує вікно!.. Сніг, мабуть, закоханий у дерева й поля, якщо так ніжно їх цілує. А тоді повиває їх білою ковдрою і, либонь, приказує: «Люлілюлі, кохані! До літа, до літа...» - А як літо приходить і вони прокидаються, то вбираються в зелені шати і пританцьовують з кожним вітерцем...

Небо було майже чорне, зате сніг синювато виблискував під місячним сяйвом. Море спало під товщею криги, глибоко у землі, поміж корінняччям. Лісовим мешканцям снилася весна. Проте весною ще й не пахло, бо зима щойно встигла ледь перевалити за Новий Рік. Саме у тому місці, де Долина починала плавно підніматися й ставати схилом гори, стояв засипаний снігом будиночок. Схожий на чудернацьку кучугуру, він був дуже самотній на вигляд. Неподалік між крижаними берегами котила свої чорні-пречорні води річка – стрімка течія не давала їй замерзнути усю зиму. На місточку не виднілося жодних слідів, та й навколо будиночка дрімали неторкані снігові замети. Навколо панувала тиша, сповнена спокою та очікування.

Дивна жінка моя дружина. Мені здається, що вона завжди думає. Пише дисертацію — думає. Порається на кухні — думає. І водночас вона весь час почуває. У мужчин це роздільніше. Я якщо вже думаю, то я думаю. Гляну на неї — почуваю. А вона думає і почуває одночасно. Може, тому й така вибухова, бо в ній зразу два детонатори. Вона з тих рідкісних жінок, які не вміють звикати. Ні до побуту, ні до любові, ні до ситуації у суспільстві. Ні до чого. Бунтує і все. ... Іноді я її не розумію. Втім, жінка — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.

Злий дух створив дивну постать. Вона була блискуча, як рання зоря, і міняла свій вид щохвилини, як вогонь. Злий дух дав їй життя і назвав її: щастя. І кожний з людей побачив його, хоч у сні, хоч на малу хвилинку. На одного воно глянуло коханими очима, іншому заблищало золотом, іншому засіяло світлом слави. Всі шукали щастя, всі хотіли мати його ціле в своїх руках. Для нього віддавали все найдорожче, губили себе і других, сльози й кров лились річками во ім’я його. А щастя літало по світі зорею і ніде не спинялось надовго, і ніхто не мав його ціле в руках. З того часу не стало на землі ясного спокою, потьмарилась блискуча божа мрія. І злий дух утішився працею своєю.

Здається, кохання - це не лише надрив і спалах чуттєвості та емоцій. Воно ще й у турботі про щоденні потреби близької людини, у спокійному теплі долонь, у мовчазній згоді й розумінні того, що не завжди є гарний настрій та бажання підтримувати розмову. Таке кохання дуже прагматичне й одночасно безкорисливе, без нього складно жити, неможливо існувати, а щоб зберегти - доводиться важко працювати над залагодженням найдрібніших нюансів та щоденно миритися з найважчою із залежностей - залежністю від коханої людини. Неможливо весь час жити на лезі ножа або на краю безодні. Іноді хочеться перепочити й отримати затишний притулок у безпечному місці, а для відчуття щастя достатньо найбанальніших та найпростіших речей: звичайної розмови, розмірених стосунків, сутінків за вікном, приємного тепла оселі, буденних клопотів довкола спільної дитини і відсутності суперечок з людиною, яку любиш.

З приходом перших квітневих днів щось невловиме проникає в повітря, торкається вашої щоки, відгукується в усьому вашому тілі, і тіло оживає.

Метелик на своїм недовгім віку ще не бачив світла, душею тільки чув він, що десь-то єсть сторона краща, ясніша, ніж його рідний льох, бо часом з малого віконця, що було в льоху, падав блідесенький промінь. Аж ось він опинився у великій кімнаті. На столі була ясна-ясна лампа. Метелик почав кружляти понад лампою, щораз то меншими й меншими кружками: хотів він бачити якнайближче те ясне сонце, яким йому здавалась лампа. Даремно всі відганяли його від світла. І от – метелик влетів у самий поломінь. «Дурне сотворіння! – мовив дехто з товариства. – Хто велів йому летіти на вогонь?" А хіба ж розумніша була б його смерть, якби він навіки заснув у темнім льоху? Те світло спалило його, – але він рвався на простір! Він шукав світла!

“Буває ж таке - палиш у печі, дивишся на вогонь і думаєш: он вона яка велика зима! А зранку вибігаєш на ґанок - ліс у тумані й ні острівця снігу не видно ніде. Куди ж вона поділася, зима? Тоді збігаєш із ґанку й бачиш... калюжу. Справжню калюжу посеред зими. І від усіх дерев іде пара. Що ж це? А це вночі пройшов дощ. Великий, сильний дощ. І змив сніг. І прогнав мороз. І в лісі стало тепло, як буває лише ранньої осені”.

За ніч вітер розігнав сірий туман і хмари. Над пустищем синіло чисте небо. Вітер теж ущух. Мері навіть не мріяла побачити таке бездонно-синє небо. Тільки де-не-де пропливають маленькі білі хмарки, неначе спінені хвильки. Та й саме пустище позбулося своєї сірости, заграло новими барвами. — Ага, бачиш, — усміхнулася Марта. — В цю пору так є: то дощ, буря, то сонце засвітить. Весна надходить.

— Весною пахне. Чуєш? Мері втягнула у ніздрі повітря. — Здається, чую. Такий вогкий і приємний запах. — Бо то земля пахне, — кивнув головою, не перестаючи копати. — Сонце пригріло. Все почне рости, потягнеться до сонця. Земля за зиму набрала сили.

Чому нам щось постійно заважає вибирати щастя? Бути нещасливим нескладно. Для цього не потрібно шукати причину, досить піти за натовпом, вічно незадоволеним і занадто заземленим. Станеш як більшість, яка тільки й робить що виставляє світу претензії. У нещасливого життя один смак - гіркий, терпкий, як у незрілого мигдалю. Завжди різне на смак щастя потребує зусиль. Воно не прийде поки вилежуєшся на дивані. Треба хоча би встати, відчинити двері. Прокласти шлях до щастя нелегко - немає єдиного маршруту, трафарету, прийнятого для всіх. Обов'язково будуть помилково зняті мірки. Це нормально, такий процес. Тож не відступай на півшляху.

Коли я була маленькою, ти казала, що колись у моєму серці поселиться щось, схоже на метелика: дуже красиве, тендітне й крихке. ... Мій метелик поселився в серці, коли я зустріла Його. Знаєш, у нього такий мужній голос. Трохи обвітрений, але впевнений і дуже спокійний. ... Його голос нагадує мені шум морських хвиль. Він дуже красивий - у нього добрі очі й тепла усмішка. Він любить ходити далекими стежками там, де багато доріг і немає машин. Він не схожий на велетня, але коло нього так невимовно затишно, неначе він собою може затулити всі вітри світу. ... Мамо, коли я була маленькою, ти завжди казала, що я закохаюся в хорошого хлопця, - але чи знала ти, що він буде найкращим?

Я все ще не могла взяти до тями, як сталося так, що я оточила себе людьми байдужими і корисливими. І зрозуміла, що й сама, напевне, не без гріха. І тепер необхідно поставити питання Руба "Що я повинна змінити в собі? Як навчитися бути справді щирою і мудрою?" Дивовижно, але я вже перестала ображатися на людей, з якими спілкувалася досі. Зрозуміла, що людина має право жити так, як хоче, бути такою, як хоче вона, а не такою, щоб мені було комфортно спілкуватися з нею. І лише коли людина зрозуміє, що недостатньо хороша, і вирішить змінитися або змінити своє ставлення до оточення, може зробити це. Ніхто не може і не повинен когось примушувати. А якою потрібно стати, що зі мною було комфортно тим, із ким хочеш спілкуватися? Мабуть, не втримала тих, хто був мудріший за мене і розумніший. І тепер за це плачу. Але я спробую знайти їх і зробити так, щоб вони більше ніколи не мали приводів на мене ображатися.

У своїх листах з України Карл Йозеф Цумбруннен писав: "Усе, чого ми собі бажаємо, про що думаємо і чого сподіваємося, обов’язково з нами трапляється. Штука лише в тому, що завжди надто пізно і завжди якось не так. Отже, коли це постає перед нами, навіть не впізнаємо його в обличчя. Тому ми переважно боїмося майбутнього, боїмося подорожей, дітей, боїмося змін. Я не вмію чинити цьому опору, але з усієї сили вдаю, що чиню його". Ніхто з найближчих приятелів так і не дочекався від нього виразної відповіді на запитання, чого він туди їздить. Дівчина, з якою він прозустрічався вісім років, одного ранку повідомила, що має досить. Але Цумбруннен не перестав їздити в Україну навіть після цього. Він усього лише трохи — зауважували тільки найближчі — згорбився.

Любов ... має свої пори року. Свою весну, літо, осінь і зиму ... Всередині кожної пори року є свої власні, крихітні пори року. Їх теж чотири. Наприклад, літо любові має свої зовсім маленькі осінь, зиму, літо і весну ... А коли прийде зима вашої зими, ви будете чекати весну. Але це буде весна не колишнюї любові, а якоїсь нової...

— Але там є ще один сад…Той, що по другий бік муру. Але входу я не знайшла, — мовила Мері. — Там на одному дереві сиділа пташка, така червоногруда, і співала. На її здивування, при цих словах похмуре обвітрене обличчя старого Дікена відразу злагідніло. Чоловік повільно усміхнувся. Це геть його перемінило. Мері подумала: наскільки ж гарніше має вигляд людина, коли вона усміхається.

Істинна згода з особистістю людини без спроб змінити її за допомогою заохочення, маніпуляцій або насильства є високою формою любові, яка важко досяжна для більшості з нас. За всіма нашими зусиллями змінити іншу людину ховається егоїстичний за своєю суттю мотив: ми переконані, що, якщо вона зміниться, ми станемо щасливими. В бажанні стати щасливим немає нічого поганого, але, поміщаючи джерело щастя зовні, в чиїсь руки, - ми відмовляємося від своєї здатності змінити життя на краще і від своєї відповідальності за це.

…життя приносить стільки приємних речей. Багато з них крилися саме в тілі. Прохолода вітру на розігрітій шкірі, гаряча ванна з піною, що пахне ваніллю, смак чилі, вершків, полуниць, запах її улюблених парфумів…стільки чуттєвих насолод, така розкіш!

— Прислухайся, навесні все росте, бо падає теплий дощ і сонечко світить. Подивися, все оживає: і дерева, і кущі, і квіти. І пташки шукають собі пару, і будують гнізда.

Сніжинки летіли на Повза зі всіх сторін, сідали на лапи і на живіт, лоскотали ніс і вуха. Це було, на диво, приємно і зовсім не страшно. Повзові стало так радісно, що захотілося бігти їм назустріч. – Мартіно, це сніг! – кричав він і бігав довкола зайченятка. Він підстрибував, падав, котився, перевертався, вставав і біг знову. Повзове щастя було таке справжнє і сильне, що Мартіна, дивлячись на нього, сама почала реготати.

Їй було добре з Андрієм. Навіть дуже добре. Якось так затишно, мовби той затишок створила вона сама. Для себе, може, й для нього, для їх обох. Таким було її відчуття, вистраждане, здобуте хтозна з якої глибини. З давнього часу, коли вона чекала на щастя, здавалося, знаходила, здобувала його, щоб помилитися, обпектися, втратити. Андрій не робив дорогих подарунків, але міг зробити сюрприз, і Віталія раптом відчула, як важить для неї зібраний її пізнім коханим букетик квітів чи листя, смішна іграшка, книжка віршів. /.../ Їх нічні телефонні розмови стали Віталії особливо дорогі. Він розповідав про своїх студентів, лекцію, прочитану вдень, книжку, яку прочитав на тому тижні, про шлях додому, або згадував щось із колишнього життя... Її хотіли звільнити від нічних чергувань, але Віталія запротестувала. Їй хотілося очікувати нічного дзвінка від Андрія і чути його голос – слова майже не мали значення.

Спочатку ми з книгами дивилися одне на одне по-ворожому. Я гадав, що всі вони товсті, нудні, пристаркуваті зазнайки. Але що довше ходив поміж стелажами, то очевиднішу бачив різницю. На чорних полицях дрімали кремезні енциклопедії і словники. На білих же поличках чепурилися книги, які нагадували чарівних панянок у пишних кринолінах. Я швидко минав їх, шаріючись. Але коли зустрічався поглядом із книгами-самітниками, рука сама тягнулася до відлюдьків. Тепер мені кортіло якомога швидше навчитися читати. Бо виявляється, літери не просто так розсипані на аркушах. Вони як шифр у найцікавішій вуличній грі: розгадаєш — і поринеш у такі захопливі пригоди, що й годі уявити!

— Любов — ідея, — перебив Платон. — Любов існує незалежно від людей. Люди… Вони воюють, воюють, аби тільки захопити цей трофей — любов. А на війні справедливості нема, доброї волі нема — тільки кров. Поки хоробрий своїм життям торує шлях, підлота головний трофей уже за пазуху кладе. А хоробрий усіх переміг, до скарбниці дорвався, дивиться — трофеї всі такі дрібні та негідні. А щось же треба взяти. Не дарма ж воював. Не з порожніми ж руками з битви повертатися. Любов — трофей битви. Годі шукати гармонію. Краще відчувати того, хто тобі потрібен.

Життя, як і хорошу книжку, треба жити так, аби могти відкрити його на будь-якій сторінці і не почувати жодної втрати. Щоби не треба було вертатися назад. І щоби, навіть якщо й хочеться забігти наперед, знайти в собі силу, а в моменті вартість, аби залишитися там, де ти є, і просунутися тоді, коли воно треба.

А іноді, і так відбувається найчастіше, ти настільки сильно закохуєшся в людину, що почуття ці просто не вміщуються в твої життєві рамки. Висновок простий: коли серце до когось лине, поради у розуму не питають.

Навесні починаються застуди, нежиті, авітамінози. Навесні легше заробити почервонілість над верхньою губою і задирки коло нігтиків. Але навіть мами не читають лекцій і не сварять за перше «апчхи», лишень просять пити гарячий чай і надягати теплі шкарпетки. Мами чудово знають: навесні в розумі не затримується жодна порада, крім тих, які зачіпають серце. А гарячий чай і теплі шкарпетки - це саме те, що треба, щоби і серцю потеплішало, і голова не боліла.

Я зрозумiла сьогоднi, чому моя подруга виглядає молодшою за свої роки. Її обличчя не спотворювали гримаси незадоволення, злiсть чи напруга. Їй вдавалося бути доброзичливою навiть пiд час незручних розмов. Мiмiчнi зморшки не ламали чоло мiж бровами суворим насупленням, кутики губ не опускалися приречено донизу. Свiтле вiдкрите обличчя робило Марiю подiбною на дорослу дiвчинку. От тiльки руки свiдчили про те, що вона їх не манiжить, складеними не тримає i з дорогими СПА-процедурами вони не знайомi…