УП. Вголос

Введення інституту президентства в Криму 1994-го здається тимчасовим запамороченням тодішніх кримських політиків, які цього прагнули, і української влади, яка це допустила. Навіть саме слово "інститут" виглядає занадто серйозним для того політичного явища, що виникло в Криму на початку 1990-х – настільки гротескної форми воно набуло.

Чому і на якому тлі воно з'явилося? До яких наслідків призвело? Як сталося, що невідомий широкому загалу Юрій Мєшков раптово став народним улюбленцем, а потім із запаморочливою швидкістю – ізгоєм? Які не вивчені Україною уроки періоду "мєшковщини" відгукнулися їй під час окупації 2014-го?

УП поспілкувалася з учасниками та очевидцями подій 30-річної давнини та відбудовує деякі фрагменти цієї історії, усвідомлюючи, якою хиткою може бути людська пам'ять.

Рівень психологічної підтримки в українській армії дуже низький, стверджують десять співрозмовників УП серед військових психологів і бойових медиків. Це призводить до того, що бійці шукають порятунку в алкоголі, наркотиках, азартних іграх, самовільно залишають частини (СЗЧ), намагаються накласти на себе руки.

Чому так сталося, як можна покращити психологічну допомогу у війську і чи допоможе в цьому міжнародний досвід, розбиралася "Українська правда".

Відтоді як у серпні 1994-го він повернувся до Канади з руандійського відрядження, його мучило безсоння ночами і жахи вдень. Він носив із собою мачете, одного разу його мало не знудило в супермаркеті, який нагадав йому магазини в Руанді з розкиданими трупами. Чотири рази він намагався покінчити життя самогубством.

Чоловіка з квадратним підборіддям батьки нагородили ім'ям шекспірівського героя – Ромео. Канадський генерал-майор Ромео Даллер командував "блакитними шоломами" ООН у Руанді. За сто днів, поки світові лідери і топфункціонери міжнародних організацій не наважувалися назвати те, що відбувається, геноцидом, у цій африканській країні загинуло понад 800 000 її мешканців. 

Тисячі людей, врятованих Даллером і його миротворцями, не обнулили рахунок генерала до самого себе – людини, яка 30 років тому могла зупинити різанину, якби в цьому були зацікавлені ті, хто відрядив його до Руанди.

Розбираючись, що ж взагалі відбувається в Білогорівці, УП поговорила з десятком людей. Без любові й багатомісячної витримки яких цього населеного пункту, певно, уже б не було. 

Майже за два роки після звільнення, попри інтенсивні російські штурми та катастрофічний брак людей і артилерії, усе селище перебуває під контролем Сил оборони України.

Якою була Білогорівка до 24 лютого 2022-го, що відбувалося в селищі після його звільнення, як виглядали бої за фільтрувальну станцію та яка головна задача відведена цьому крихітному населеному пункту – читайте в матеріалі УП.

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року Росія підірвала так званий "барак 200" в Оленівці, куди навмисно перевели 193 полонених азовців. 53 з них – загинули.

За два роки після кривавого злочину ніхто з окупантів не був покараний. Доля багатьох вцілілих, які перебувають у полоні, – невідома. Молодому азовцю "Крафту", який на той момент вже пережив оборону Маріуполя, оточення на "Азовсталі" і полон, відносно пощастило, адже він вижив і повернувся додому в рамках "великого обміну" 21 вересня 2022 року. Він розповів "Українській правді. Життя" про теракт у "бараку 200" та життя після вибуху.

Американський архітектор Леббеус Вудс, який під час Боснійської війни, попри облогу сербами Сараєва, пробрався до міста і на власні очі побачив наслідки обстрілів, сформулював три підходи до відбудови.

Перший – намагатися відновити все у вигляді, що максимально наближений до того, який був до війни. Другий – зруйнувати під нуль все, що було пошкоджено, і побудувати нові міста. Третій – створити нове місто зі зруйнованого старого; власне, виростити нове зі старого.

Яким шляхом іти, залежить, зокрема, від того, хто береться відбудовувати. Традиціоналісти намагаються відновити історичну забудову скрізь, де це можливо. Модерністи хапаються за можливість позбутися архітектурної спадщини і будь-яких спогадів про трагедію зруйнованого міста.

Коли починати відновлення і яким воно має бути? Чи варто покладатися на досвід архітектурних зірок на кшталт Нормана Фостера, британського архітектора, лауреата Прітцкерівської премії, який погодився долучитися до відбудови Харкова? Чому майстер-плани міст без урахування думки їхніх мешканців – той самий спадок ХХ століття, від якого ми так хочемо втекти?

На чемпіонаті світу з трекових велоперегонів 1997 року в Австралії Україна продемонструвала світові "Енея". Легкий, міцний велосипед з дисковими колесами та революційною рамою – він здавався експонатом фантастичного фільму. А головне, на цьому футуристичному транспортному засобі українці ледь не здобули першість.

Цей успіх прогримів як постріл. Того ж року Міжнародна асоціація велоспорту заборонила фюзеляжну "енеївську" раму на змаганнях. І тоді українські конструктори спроєктували новий прототип "Енея", на якому наступного року українські велосипедисти все ж принесли батьківщині чемпіонське золото.

Біографія "Енея" – це історія про український характер. Про вміння мислити поза рамками та продукувати ідеї, що випереджають час. Про здатність не здаватися і знаходити нові шляхи, коли перекривають старі. А також це історія про мрію – у ДП "Антонов", де народився "Еней", добре знають, як вона створюється.

Минулого тижня одним з найбільш помітних текстів УП став матеріал Романа Романюка та Романа Кравця "Андрій Первозваний. Як Єрмак став головною людиною для Зеленського". Автори однієї з перших журналістських розвідок про фігуру майбутнього голови ОПУ підсумували в ній шлях Андрія Єрмака від маловідомого київського юриста до однієї з максимально впливових політичних фігур в країні. Фігури, яка оперує численними проектами у внутрішній і зовнішній політиці України не стільки завдяки виборному мандату й офіційним повноваженням, скільки завдяки специфічно сконструйованій довкола самої фігури Президента владній архітектурі. Цей матеріал став основою чергового випуску подкасту "УП. Вголос".

Артем з позивним "Східний" вісім років жив подвійним життям, відколи під окупацію потрапив його рідний Стаханов (з 2016 р. — Кадіївка). З 2014 року молодий хлопець таємно передавав українським військовим інформацію про розташування російських військ та техніки. Для нього це означало наражатися на небезпеку бути викритим, приховувати правду від батьків та разом із рідним містом поволі занурюватися в стан ізоляції з перспективою не дочекатися звільнення.

Цей епізод подкасту "УП. Вголос" — про опір окупації, методи роботи російських спецслужб та про те, як допомогти українським військовим на окупованій території, за матеріалом розмови журналістки УП. Життя Олени Барсукової із нинішнім військовослужбовцем ЗСУ Артемом Карякіним ("Східним").

Після вторгнення росіян Андрій Селецький очолив Нововоронцовську селищну військову адміністрацію. За рік після підриву росіянами Каховської ГЕС його громада потерпає від нестачі води та обстрілів. Але, як часто буває в цій війні, бажання росіян знищити Україну відкриває перспективу: привертає увагу до української історії. 

Після обміління Каховського водосховища в Андрія з'явилася можливість торкнутися того, про що він мріяв у дитинстві, пірнаючи у води штучного моря.

В інтерв'ю УП він ділиться "затопленою пам'яттю" про легендарний Великий Луг та "економічний геноцид" українського півдня. Розповідає про знайдені артефакти, чорних археологів та херсонський кавун як символ самоідентифікації.

В Україні немає дрона, який би мав назву "Баба Яга". Цим словом росіяни окреслюють цілий клас безпілотників-бомберів, які виробляються різними компаніями, мають різні технічні характеристики, несуть різні снаряди. 

Але всі вони мають одну спільну рису – здатність посеред ночі наводити на російських солдатів страх, що змушує ціпеніти.

Що це за дрони, як вони з'явилися, для чого використовуються та чи справді здатні переписати світові підручники з військової стратегії, розбиралася "Українська правда".

Якби пазл долі Юрка Фединського склався інакше, сьогодні він міг би жити в місті Ролі – столиці штату Північна Кароліна, де провів 15 років. Мати передбачуване майбутнє, отримувати річний дохід в розмірі під 50 тисяч доларів, раз на рік відвідувати місцевий художній музей з колекцією робіт "малих голландців". Або переїхати до Нью-Йорка, вивчитися на стоматолога чи юриста.

Попри те, що 49-річний Фединський живе в Україні чверть століття, для багатьох він так і залишився божевільним, який свого часу покинув США та оселився в сільській глушині на Полтавщині. Після переїзду до України він навчався в двох консерваторіях, працював з Київським кобзарським цехом і гуртами "Гайдамаки" та "Древо" і навчався кобзарюванню. 

Понад два роки тому, коли Сили Оборони України тільки зіткнулися з викликом повномасштабного вторгнення Росії, про зброю, здатну завдавати збитків ворогові в далекому тилу, можна було тільки мріяти. Розробники надсекретного БПЛА "Лютий" не тільки мріяли, а й послідовно працювали над вдосконаленням початкової ідеї дрона-камікадзе, який мав заходити на атаку та вражати цілі з відстані до тисячі кілометрів.

Всупереч деяким початковим вадам машини, браку вузькоспецифічної технічної інформації та аварійним ситуаціям, які не раз могли забрати життя інженерів і відштовхували від проекту потенційних користувачів із військових структур — бойовий безпілотник дальної дії став реальністю. Про історію унікальної розробки — у подкасті "УП. Вголос" за матеріалом статті Романа Романюка "Санкції на 1000 кілометрів. Історія українського дрона "Лютий", який палить російські НПЗ".

Даніель Шевчук із позивним "Аль Каїда" – українець по матері, ліванець по батькові. Командира інженерно-саперного взводу побратими називають "сталкером" – за містичні здібності сходити до біса на роги й повернутися звідти одночасно з трофеєм і втраченою технікою підрозділу. До посадок на Бахмутському напрямку його привів шлях від власного "схибленого" почуття справедливості в цивільному житті, через Громадську варту Києва та ТРО – до когорти людей зі спільним почуттям гумору, небезпечними обдаруваннями та баченням цінностей військової служби.

Шістнадцять годин разом із сапером в прифронтових містечках та на фронтових дорогах, з сюрреалістичними розмовами та ситуаціями, з видами на окупований Бахмут та спалену прильотами Донеччину провів Михайло Кригель, автор репортажу "Один день у посадці з Аль Каїдою – сапером батальйону "Ахіллес", який став основою нового епізоду "УП. Вголос".

"Я з дитинства був хуліганом", – сміявся сам Валерій зі свого характеру в інтерв'ю УП поміж роздумів про справедливість та майбутнє України.

Ту бесіду з журналістом УП за п'ять місяців до власної смерті він закінчив словами: "Хочу, щоб мої діти пишалися мною. Щоб знали: от був такий упертий дурак, який рубає зразу з кінця. Одне єдине: я не хочу померти на війні так би мовити "кримінальним". З тією вигаданою справою, яку так і не закрили".

Справа, про яку розповідав тоді Краснян, стосувалась події, що відбулася 2016 року в його рідному селищі Глибока Чернівецької області. Валерій відреагував на дзвінок односельців, які жалілись на незаконне розкрадання буковинських лісів і бездіяльність правоохоронців. Взявши з собою побратимів, він приїхав до селища, де зупинив вантажівку з деревиною. Красняну інкримінували злочин по двох статтях – ч. 4 ст. 296 (хуліганство із застосуванням зброї) та ч. 1 ст. 263 (незаконне поводження зі зброєю).

Розгляд справи затягнувся на кілька років. Всупереч власним побоюванням, "кримінальним" Барс не загинув. Але сталося інше: 5 березня 2024 року Герцаївський районний суд визнав Валерія Красняна винним.

Разом із обов'язковою п'ятикратною молитвою (намазом), паломництвом до Мекки, щорічною милостинею та твердженням про те, що немає бога, крім Всевишнього, і Його посланцем є Мухаммад – одним із п'яти наріжних елементів ісламу є Рамадан. В 2024 році він триватиме до 9 квітня включно.

"Українська правда" поцікавилася в українських мусульман, які захищають державу на фронті: а як це вдається тим, хто дотримується посту в бойових умовах? Цієї неділі подкаст "УП. Вголос" створено за матеріалом Рустема Халілова "Рамадан на фронті. Як українські мусульмани воюють без ковтка води та крихти хліба".

Російські пропагандисти вкторе намагаються переписати історію Євромайдану. Зокрема, нещодавно вийшов черговий кінопродукт відповідного жанру - серіал "Переведи її через Майдан". У ньому стверджується, що Росія відмовляла Януковича застосовувати силу, а події в Києві вкотре назвали держпереворотом.

Ми достеменно не знаємо, чи усвідомлював Янукович, що виступить у ролі спускового гачка для реалізації плану вторгнення. Але вирішили відслідкувати, як росіяни створювали видимість "громадянської війни в Україні", яку роль відвели самому Януковичу та яким чином намагалися впливати на події під час Євромайдану.

"Українська правда" поговорила з кількома десятками учасників подій і слідчими та проаналізувала, яким чином російські спецслужби допомагали тодішній українській владі приборкати протест, як не давали знизити градус протистояння та як використовували події на Євромайдані, щоб реалізувати свій план вторгнення в Україну.

Фракції "Слуга народу" стає все важче ефективно працювати – через протистояння Офісу президента й Ради. 

Дійшло до того, що ОП уже не просто вирішує пріоритетність розгляду законів, але й визначає, чи працювати парламенту взагалі, або ж терміново відправляти депутатів по окопах.

Чи почалася в Україні реальна парламентська криза, чи варто чекати бунту "слуг" та чи може постати якась версія "об'єднаної опозиції", розбиралась "Українська правда".

Текст читає: Роман Романюк

Публікація за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2024/03/20/7447237/

В історії людства муляжі зброї використовували стільки, скільки існують війни. Тобто завжди.

Це єдиний вид зброї, яку від ворога не приховують, а навпаки. Це єдині штучні декорації на театрі бойових дій, де все інше справжнє – зброя, життя, смерть. За муляжі зброї не отримують "Оскар" в номінації за найкращі візуальні ефекти. Проте вони рятують бійців і зберігають техніку. 

Причетні до розробки, виробництва та застосування таких макетів розповіли "Українській правді" про те, як сьогодні працює на фронті "несправжня" зброя. А також згадали кілька прикладів, як муляжі танків і гармат допомагали перемагати в минулому.

Як у розвідувальному органі з'явився відділ морських боїв, у чому унікальність дрона "Магура V5", що дозволило перейти від пошкодження російських кораблів до їх повного знищення та чи може ця система звільнити окупований Крим, розбиралась "Українська правда".

Автор: Роман Романюк

Текст читає: Роман Романюк

Орігінал публікації: https://www.pravda.com.ua/articles/2024/03/4/7444793/

Через десять років після окупації Криму серед кримських прихильників України панує розгубленість.

В листопаді 2022 року вони дивилися на кадри зі звільненого Херсона та вірили, що вже зовсім скоро можуть зняти подібне на центральній площі Сімферополя. Сьогодні замість солодкого передейфорійного стану – гіркий присмак невизначеності.

Після окупації Криму Росія провела між півостровом та материковою Україною кордон. Але в 2022-му інформаційний паркан на тому рубежі став дуже щільним. Тож сьогодні ми вкрай мало знаємо про те, що відбувається на півострові.

"Українська правда" спробувала зазирнути за цей паркан, щоб дізнатися більше та зрозуміти, як змінився Крим з початком великої війни.

Три судді – два основних і запасний. П'ятеро присяжних – три основних і два запасних. 

Вони мали визначити міру провини кожного підсудного і дати відповідь на запитання: що відбулося на Майдані 20 лютого 2014-го? Відповідь, без якої неможливо зрозуміти, що коїлося в країні наступні десять років.

48 вбивств і 80 замахів на вбивства. 

320 засідань. 245 допитаних свідків. 

250 томів справи, кожний по 250 аркушів. 

Рівно за місяць до того, як "акваріум" з обвинуваченими в залі Святошинського суду спорожнів після обміну полоненими і це ледь не поховало справу. 

Це не виклад фабули або окремих епізодів справи. Це історія про людей, які мали перегорнути в залі суду одну з найтрагічніших сторінок у новітній історії України. 

Безпілотники двічі називали геймчейнджером російсько-української війни.

Вперше – коли снарядний голод, висока ефективність БПЛА та їхня доступність перетворили цивільні дрони на невід'ємний елемент бойових дій. Протистояння України російському вторгненню стало найбільшою війною безпілотників в історії людства.

Вдруге – коли військові почали використовувати FPV-дрони, якими до цього здебільшого бавилися геймери. Високоточні, швидкі, а головне – дешеві, ці коптери почали активно застосовувати в українському війську, а потім їх взяли на озброєння й росіяни.

Не виключено, що про прорив у військовій справі невдовзі можна буде згадати втретє. Однак існує ймовірність, що цього разу ініціативу перехопить ворог.

Як еволюціонують FPV-дрони та як саме це може вплинути на характер війни? Які проблеми стоять перед українськими виробниками БПЛА сьогодні? Та що потрібно, щоб зібрати FPV-дрон на своїй кухні? Про це – у матеріалі УП.

Запис на інженерний курс Victory Drones - за посиланням: https://bit.ly/fpvengineeringua

Зараз, коли ви будете слухати їхні голоси, хтось із героїв нашої статті міг би перебувати в космічному кораблі, що прямує на Марс.

Серед українців, які в 2013 році готові були проміняти українські краєвиди на вічночервоний пейзаж, були і троє героїв цього матеріалу. 11 років по тому "Українська правда" поспілкувалася з ними, щоб дізнатися, як склалися долі цих відчайдухів та що стається з роками з мріями про космос.

Готуючи матеріал, УП неочікувано для себе зрозуміла, що сьогоднішня ситуація на Землі більш ніж тоді наштовхує на думки про необхідність подбати про запасний аеродром для людства. 

Автор: Рустем Халілов

Текст читає: Дмитро Волковинський

Оригінал публікації: https://www.pravda.com.ua/articles/2024/01/3/7435252/

На підсумковій пресконференції президент України Володимир Зеленський згадає дві історичні перемоги 2023 року: початок переговорів про вступ до Євросоюзу та виграну битву за море.

"Іноді мало хто бачить і оцінює вагу цієї операції. Але всі, хто знають деталі – і в Україні, і в світі, – високо це оцінюють. Ми позбавили Росію домінування в українському Чорному морі", – пояснив Зеленський. 

"Українська правда" з'ясувала всі деталі однієї з ключових морських операцій та розповідає про найбільшу перемогу України в 2023 році.

Автор тексту: Роман Романюк

Текст читає: Роман Романюк

Оригінал можна прочитати за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2024/01/1/7435326/

З медициною бойової травми він вперше познайомився у Лівії на початку 2000-х, де як медик працював за контрактом. А по поверненні додому розгортав мобільні шпиталі й служив військовим лікарем в зоні АТО.

Наприкінці лютого 2022-го почався новий відлік часу. Саме тоді він став "Наркозом" у формі – лікарем-анестезіологом Центру спеціальних операцій "А" СБУ, про якого розповідає матеріал Михайла Кригеля "Поки ми існуємо, немає смерті".

Його розповідь - про те, як робляться операції на відкритому серці за кілька кілометрів від лінії боєзіткнення, чому військо докорінно змінює принципи роботи цивільного медика та завдяки яким майже містичним практикам військовим лікарям вдається вигравати вирішальні секунди для порятунку поранених бійців. 

Відсутність інформації про наступ Сил оборони на правобережжя Херсонщини може сформувати враження, що росіяни звідти просто пішли. Точніше пішли виключно під тиском американських "хаймарсів", які рознесли ворожі склади та всі великі мости між двома берегами Херсонщини.

Але це не так.

Наступ на Херсонщину складався також із непростих наземних операцій, зокрема з форсування Інгульця (створення плацдарму на лівому березі річки). Щоб перейти на лівий берег Інгульця технікою, Силам оборони потрібні були переправи. Як пригадував депутат і боєць ССО Роман Лозинський, їх робили "люди без фейсбуків, про яких мало хто знає": понтонери, інженери, сапери, водії тощо. І цей текст – саме про них.

"Українська правда" поспілкувалася з групою інженерного забезпечення однієї з бригад Збройних сил України, щоби розповісти, як торік виглядав наступ на правобережжі Херсонщини. Від перших спроб сформувати плацдарм на лівому березі Інгульця – до дня звільнення Херсона.

Орігінал публікації за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2023/12/11/7432470/

Автор публікації: Ольга Кириленко

Текст читає: Дмитро Волковинський

Матеріал Рустема Халілова "Піраміда дронів. Як шахрайська схема на десятки мільйонів гривень вдарила по військових і волонтерах" – про одну з афер у сфері волонтерства, яка дещо нагадує відомі українцям ще з 90-х фінансові піраміди. Коли за гроші одних акціонерів забезпечувалися виплати за шаленими відсотками іншим. Але в нашому випадку люди вкладалися не в акції, а в безпілотники, і рухала ними не жага наживи, а бажання заощадити кошти та придбати для армії ще більше.

Жертвами цієї афери стали звичайні волонтери, територіальні громади, малі та великі благодійні фонди. Загалом може йтися про одну тисячу непридбаних БПЛА та комплектуючих до них на загальну суму в 84 мільйонів гривень.

Влітку 1919-го повстанський отаман Зелений урочисто скасував рішення Переяславської Ради 1654 року, що призвело до халепи, про яку навряд мріяв Богдан Хмельницький: потрапити у васальну залежність від Москви на століття наперед.

1992 року В'ячеслав Чорновіл зачитав свій текст зречення присяги на вірність московському цареві. На відміну від повстанців часів УНР, Чорновіл з однодумцями були, здавалось, у незрівнянно міцнішій позиції – вони вже майже рік жили у власній країні. 

Втім, наступні десятиліття показали: несприйняття незалежності України настільки в росіян у крові, що вони готові розв'язати Третю світову. Окрім цієї істини стала зрозумілою й інша: українці важко засвоюють уроки минулого.

У вересні "Українська правда" розповідала історію бійця спецпідрозділу ГУР МО "Артан" "Конана". Під час виконання операції в Чорному морі він опинився за бортом у відкритому морі й був змушений 14 годин боротися за своє життя.

За місяць, під час однієї з операцій на Куп'янському напрямку, інший боєць "Артану" з позивним "Хохол" опинився в тилу ворога, поміж ворожих позицій та під пильним оком аеророзвідки. Саме історію Конана він згадував як приклад для себе, коли з останніх сил намагався подолати мінні поля, вижити та дістатися до своїх.

У новому епізоді подкасту "Вголос" ми озвучуємо матеріал журналістів УП Рустема Халілова та Ярослава Шевченка "Я повз до своїх три дні та дві ночі". Історія українського розвідника, якого вважали мертвим", який розповідає цю історію від особи її головного героя.

Ось уже понад місяць російська армія не полишає спроб отримати контроль над Авдіївкою, прифронтовим містом з великою промисловою зоною в десяти кілометрах від окупованого Донецька. 

З початку жовтня окупанти не змогли повністю реалізувати цей план і вже понесли численні втрати. Президент України заявив, що агресор втрачає солдатів, і техніку швидше, ніж під час оборони Бахмуту. В той же час, співрозмовники УП з числа оборонців міста називають поточну обстановку критичною. 

У новому епізоді подкасту "Вголос" ви почуєте текст військової репортерки УП Ольги Кириленко"Росіяни вже місяць тиснуть по флангах на Авдіївку. Чому ситуація складна і менш очевидна, ніж здається".

В ньому, зокрема, військові чотирьох підрозділів, які обороняють цей напрямок, діляться своєю думкою про те, що саме дозволяє росіянам інтенсивний наступ по флангах, у чому полягає стратегічна цінність Авдіївки для ворога та якими є вирішальні фактори оборони міста.

Мобілізація або альтернативна реальність? Як держава (не)рекрутує до війська

В нещодавній колонці (https://www.pravda.com.ua/news/2023/11/1/7426793/) на The Economist Головнокомандувач Збройних сил Валерій Залужний одним з пріоритетів назвав необхідність нарощування резервів.

"В України також обмежені можливості тренувати резерви на власній території. Ми не можемо легко проводити ротацію солдатів на фронті. Більше того, Росія може завдати удару по навчальних центрах. Також в українському законодавстві є прогалини, які дозволяють громадянам ухилятися від виконання своїх обов'язків", - пише він.

Проблема мобілізації кількохрівнева. Влада боїться публічно комунікувати про необхідність повномасштабної мобілізації. Суспільство живе в альтернативній реальності, де війна наче десь далеко. І в цей же час, Силам оборони потрібне підкріплення через те, що військові гинуть, отримують поранення, а дехто самовільно залишає частину (іде в СЗЧ).

У новому епізоді подкасту "Вголос" ми озвучуємо текст журналістів УП Рустема Халілова, Михайла Кригеля та Ольги Кириленко "В останній штурм замість 12 людей пішло 4". Чому наявної мобілізації замало і як поліпшити рекрутинг до війська (https://www.pravda.com.ua/articles/2023/11/1/7426610/)"

Ви почуєте про проблеми мобілізації та заклики, які для неї шкідливі, а також про успішні приклади рекрутингу підрозділів ЗСУ.

Колишній Держсекретар США Генрі Кіссінджер є уособленням "realpolitik" Основою цієї ідеї, яку він сумлінно й наполегливо просував став принцип "мета виправдовує засоби".

Восени 2023-го світові медіа згадують Кіссінджера через 50-річчя війни Судного дня в Ізраїлі. Бо саме під час війни Судного дня "реальна політика" показала себе у всій красі. І наслідки якої, ми бачимо зараз.

У новому епізоді подкасту "Вголос" ми озвучуємо текст журналіста та редактора УП Михайла Кригеля "Мій кошмар – це перемога будь-якої зі сторін". Як доктор Кіссінджер перемагав у війнах (https://www.pravda.com.ua/articles/2023/10/22/7425044/)", у якому він розповідає про війну Судного дня, принцип "реальної політики", Генрі Кіссінджера

"11-го вересня 2001-го в Нью-Йорку терористи знищили два хмарочоси. Загинули люди, зараз на тому місці меморіал. В Маріуполі тисячі таких місць", - розповідає 58-річний маріупольський фотограф Євген Сосновський.

Його фотоархіви, що дивом вдалося вивезти з окупованого міста – хроніка українського Маріуполя. А ще завдяки Євгену світ дізнався про щоденник його внучатого племінника – 8-річного Єгора Кравцова. "У меня умерло две собаки и бабуся Галя и любимый город Мариуполь", – писав Єгор навесні минулого року.

У новому епізоді подкасту "Вголос" ми озвучуємо текст журналіста та редактора УП Михайла Кригеля, у якому він розповідає історію Євгена, який пережив облогу та окупацію Маріуполя.

У новому епізоді подкасту "Вголос" ви зможете послухати текст "Як ЗСУ готували південь до оборони, мінували Чонгар і боролись за Херсонщину. Реконструкція"(https://www.pravda.com.ua/articles/2023/09/21/7420733/). У цьому тексті авторка УП Соня Лукашова разом з причетними до оборони Херсонської та Запорізької областей відтворили хронологію подій періоду напередодні нападу на Південь України, назвали тих, хто був відповідальним за мінування ключових об'єктів інфраструктури та захист відповідних ділянок кордону.

Наразі триває кримінальне провадження ДБР за подіями на Херсонщині. За даними "Української правди", ця справа має на меті розслідувати імовірну недбалість військових, які нібито не встановили належним чином протитанкові та протипіхотні загородження. Навіть часткові його результати не розголошуються, що дає простір для інсинуацій в медіа й позначається на репутації українського війська.

Про те, скільки сил було задіяно з обох сторін до та під час вторгнення, в яких умовах відбувалися ротації та формування українських підрозділів, історію таємного бойового журналу, в якому мають бути зафіксовані усі процедури мінування відповідних об'єктів інфраструктури Чонгару і чому мости зрештою не були підірвані, слухайте у новому епізоді нашого подкасту.

У новому епізоді подкасту "УП.Вголос" ви зможете послухати текст Фортеця Тузла. Як Путін провокував, а Кучма побачив у бінокль, що Україна – не Росія (https://www.pravda.com.ua/articles/2023/09/28/7421696/). У цьому тексті автори УП Михайло Кригель та Рустем Халілов реконструюють історію конфлікту між Україною та Росією навколо острову Тузла, який знаходиться посередині Керченської протоки між Керчю і Таманню.

Конфлікт навколо Тузли зараз сприймається як одна з перших спроб Росії та Путіна захопити частину української території.

Так, наприкінці вересня 2003-го Росія почала по мілині нарощувати дамбу в бік острова Тузла. Кремль ніяк не коментував ці події, розповідаючи, що будівництво – ініціатива міцних краснодарських господарників.

Про те, з чого починався конфлікт навколо Тузли, як поводив себе Путін у спілкуванні з тодішнім президентом Леонідом Кучмою, як генерал Михайло Коваль вирішив захищати Тузлу та як потім його намагались за це звільнити, слухайте у нашому епізоді подкасту

Cпецпризначенець ГУР МО з позивним "Конан" під час однієї з останніх операцій міг не повернутися на берег. При одному з маневрів, коли човен українських військових уходив від вогню ворожої авіації, він раптово опинився за бортом. Йому довелося триматися на плаву 14 годин, наражаючись на небезпеку бути викритим як з літака, так і з моря, де чигали ворожі патрулі. В матеріалі УП сам Конан, на розшук якого було споряджено цілу експедицію, розповідає про обставини свого неймовірного порятунку.

"Українська правда" вирішила розповісти, хто ж такий Ростислав Шурма, що він робив кілька років у Росії, чого навчився в московському "Сколково", як потрапив у топменеджери холдингу Ріната Ахметова, чому його звідти попросили, і за що, врешті, його цінує президент Володимир Зеленський.

Щоб знайти відповіді на ці запитання, ми працювали над цим текстом кілька місяців та в ході збору інформації поспілкувалися з більше як двадцятьма співрозмовниками серед політиків, держслужбовців та бізнесменів різних рівнів.

Публікація за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2023/09/14/7419691/

Автори: Роман Романюк, Роман Кравець

Текст читає: Роман Романюк

"Українська правда" розповідає історію Максима Сліпця та нових викликів, з якими стикається він та тисячі таких, як він – українців, які через військову агресію Росії опинилися в інвалідному візку.

Коли старшого солдата Максима Сліпця евакуйовували після поранення, він кричав про одне: щоб разом із ним з поля бою забрали і його документи. Документи винесли разом із ним. Проте це не стало запорукою того, що, переживши ампутацію ноги, пройшовши курс реабілітації та повернувшись до цивільного життя, Сліпець не загрузне в нетрях української бюрократії.

Якби ми розмовляли з ним два роки тому, він міг би стати нашим провідником у світі кіно. Член Міжнародної федерації кінопреси та Української кіноакадемії – хто впорався б краще? 

Але відтоді замість відряджень на фестивалі в Канни, Берлін та Венецію, він встиг повоювати в районі Лисичанська, познайомитися з ландшафтами Соледара, Бахмута, Слов'янська. І тому зараз ми просимо Філатова стати нашим провідником у світі війни – розповісти про життя, побут і віру солдата крізь призму його ставлення до першооснов буття.

Деякі філософи додавали до чотирьох стихій п'яту – ефір. Але кінематограф навчив нас, що п'ятий елемент – це людина. Той, хто намагається вижити в місцях, де немає життя.

Тож колишній кінокритик, а наразі солдат української армії Антон Філатов – про п'ять стихій, що сплелися сьогодні ще з однією – стихією війни.

Останній рік каденції дев'ятого скликання Верховної Ради почне свій зворотній відлік 29-го серпня. 

Саме цього дня в далекому і майже мирному 2019 році відбулося перше засідання новообраного парламенту. Тож, згідно з Конституцією, в останню неділю жовтня 2023 року мали б відбутися чергові вибори Ради. 

Однак, за підсумками чотирьох років роботи, можна стверджувати, що "монобільшість" – синонім не так до слів "зміни" і "реформи", але ж до таких понять як постійні скандали, взаємозаперечні інтереси всередині фракції та пасування перед Банковою. У широкому сенсі монобільшість показала себе явищем одноразовим. 

Але, судячи з усього, чинне скликання не просто залишиться у парламенті до 29 жовтня, коли мали б відбутися перевибори Ради, а й має всі шанси стати найтривалішим за всю історію України. 

"Українська правда" вирішила розібратися, чи можливо провести будь-які вибори під час воєнного стану, чи насправді є в них потреба та які наслідки для української демократії це матиме.

Про роботи Марії Оксентіївни Примаченко на її малій батьківщині кажуть різне. "Що в них такого?". "Кому що подобається". "Такий в баби був вкус, таке щось специфічєскоє рісовала". "Якщо рекламу дати хорошу, то воно йде!".

Багато хто з місцевих досі не розуміє, чому про їхню землячку знов говорить світ. Цього року твори Примаченко вже виставляли в італійському Тренто, а зараз – у Saatchi Gallery в Лондоні та "Українському домі" в Києві.

Одну з її робіт на благодійному аукціоні для потреб ЗСУ продали за 500 тисяч доларів. 

Якою була справжня, а не міфічна Марія Примаченко? Та як пережила російську окупацію її мала батьківщина? Про це репортаж УП з Болотні та Іванкова.

Масуд Горейші опинився в Україні наприкінці 80-х маленьким хлопчиком, коли його тато був змушений рятуватися від режиму аятоли Хомейні. 

Масуд вирішив продовжувати справу батька, котрий займався правами біженців в Україні. Він відкрив громадську організацію, щоб об'єднати українських іранців, які мешкають тут і працюють у різних сферах: медицині, будівельному бізнесі, торгівлі, IT.

Торік Масуд Горейші вийшов на пікети до посольства Ірану в Києві та на Майдан. Зі своїми земляками він протестував проти передачі РФ "Шахедів".

В інтерв'ю УП Масуд розповів про ставлення простих іранців до України та РФ. Згадав, як катували його батька. І запропонував замість покупки "Байрактарів" наймати борців проти ІДІЛ для війни з росіянами на фронті.

У Краматорську, як і скрізь на війні, з нами відбуваються найгірші речі й найкращі люди – про них цей текст.

Як і де військові проживають години і дні квазімирного життя після тижнів і місяців боїв.

Чим живе місто, яке стало прикордонням між безумовним фронтом і умовним тилом.

Що спільного між легендарним кафе "У Ріка" з фільму "Касабланка" і зруйнованим російською ракетою рестораном "Ria Pizza", до якого в Краматорську вели всі шляхи – у репортажі "Української правди".

FPV-квадрокоптери почали використовувати в українській армії не так давно, але вони набувають все більшого значення у війні з Росією. Недарма її називають наймасштабнішою в історії війною дронів.

FPV – це абревіатура від First Person View (в перекладі з англійської: від першої особи). Така назва обумовлена принципом керування квадрокоптером. Пілот отримує відеопотік з дрона на окуляри, завдяки чому керує безпілотником набагато ефективніше.

Для чого потрібні FPV-дрони і в чому їхня відмінність від квадрокоптерів іншого типу? Чому їх вважають одним із небагатьох засобів ураження, в яких Україна не залежить кардинально від союзників? І чому FPV-безпілотники – це не тільки допомога на полі бою, але й велика загроза для української армії? Про це – в матеріалі УП.

В сучасній історії Ізраїля було все: війни, теракти, вуличні протести, парламентські кризи, позачергові вибори як національний вид спорту. Але ніколи так близько, як на початку 1950-х, країна не підходила до межі, за якою суспільні дискусії перетворюються на революції.

Сталося це через найболючіше питання. Чи має моральне право країна, яка з'явилася на попелі шести мільйонів загиблих, підтримувати будь-які контакти з убивцями, мовчазними свідками вбивств і їхніми нащадками?

70 років тому Західна Німеччина зобов'язалася виплатити Ізраїлю понад три мільярди марок як відшкодування збитків і повернення вартості майна євреїв, які постраждали за часів правління нацистів.

У світовій історії репарацій цей випадок унікальний. І тому що їх отримала країна, яка на момент скоєння воєнних злочинів не існувала на карті світу. І тому, що ця угода була першою в історії, коли переможена країна погодилася на компенсації для окремої групи жертв. І тому, що багато людей, які пережили Голокост, або їхніх нащадків, відмовлялися від "кривавих грошей".

За майже три роки на Банковій Олег Татаров зумів вибудувати під президента забуту ще з часів, мабуть, пізнього Кучми силову вертикаль, де під єдиним центром контролю опинились майже всі правоохоронні відомства одразу. 

Рівень впливу і масштаб знань Татарова за цей час виріс настільки, що інколи люди у владі починають сумніватися, хто насправді є другою людиною в країні після президента.

Як Татаров зумів перетворитися з політичного вигнанця епохи Януковича на супервпливового чиновника Офісу Зеленського, як він знайшов протиотруту від конфліктів із Андрієм Єрмаком та чи не стане концентрація влади в його руках загрозою для демократії в Україні, намагалась з'ясувати УП. 

Автори: Роман Романюк, Роман Кравець

Текст читає: Роман Романюк

Посилання на текст: https://www.pravda.com.ua/articles/2023/06/29/7409005/

Число тих, хто доклав зусиль, щоб гідний, на їхню думку, військовий отримав звання Героя України, йде не на сотні – на тисячі. Лише за травень на сайті президента зареєстрували понад 320 петицій із проханням розглянути ту чи іншу кандидатуру на звання Героя. Здебільшого – загиблих бійців.

Цей список – згусток любові та болю. Петиції створюють матері й дружини, побратими та просто небайдужі люди.

Після повномасштабного російського вторгнення система державних нагород зіткнулася з нечуваним викликом.  Про те, чи вона з ним впоралася – в цьому матеріалі Української Правди.

Оголосивши розвал Радянського Союзу "найбільшою геополітичною катастрофою століття", Путін зробив все для того, щоб реанімувати небіжчика. Через що до "геополітичної катастрофи" для Росії додалася ще одна – антропологічна.

Замість нацистських свастик, сліди яких суспільство 1930-х параноїдально шукало в маслобійках, фонтанах і на обкладинках учнівських зошитів, в наші дні триває переслідування синьо-жовтих кольорів.

Замість колорадських жуків біологічну загрозу становлять бойові комарі-вбивці та підступна сарана американського виробника.

Замість отруєної жувальної гумки на мирних громадян чигають заражені туберкульозом купюри.

І, звісно, не втрачають актуальності пошуки ворогів народу і доноси.

Тим з нас, кому все ще заважає спати питання "що в головах убивць, ґвалтівників і мародерів?", варто перегорнути кілька сторінок історії та згадати радянське минуле, яке мало чим відрізняється від російського сьогодення. 

Щоб потрапити на етикетку ямайського рому Captain Morgan, англійцю Генрі Моргану довелося стати піратом.

Щоб опинитися на вивісках ресторанів KFC, американець Гарланд "Полковник" Сандерс винайшов секретний рецепт смажених курчат з Кентуккі.

Хлопчику з етикетки на банці згущеного молока Олександру Бабичу слава дісталася за красиві очі.

Для багатьох поколінь він став символом dolce vita – солодкого життя, на яке ми заслужили. Та іконою харчопрому, яка пережила перебудову, розвал Союзу і три десятиліття незалежності України. Весь цей час нестаріючий, наче Доріан Грей, хлопчик на етикетці міцно тримав у руці ложку з "незбираним згущеним".

Розповідаємо історію одесита Олександра Бабича – вантажника на цукровому заводі, пожежника, міліціонера, історика, письменника, екскурсовода, активіста і волонтера.

Цей матеріал УП - про наймолодший рід військ, що був створений перед повномасштабним вторгненням, зіграв одну з ключових ролей у тому, що бліцкриг росіян на Київ не вдався, а тепер боронить країну на найгарячіших ділянках фронту. 

Про те, який шлях здолали добровольці Сил ТрО за 15 місяців: з цивільних, які не вміли тримати в руках зброю, до бійців, що воюють на рівні з професійними військовими. 

Але здається, уваги суспільства до цих сил значно менше, ніж вони на те заслуговують, а сталого розуміння, яку роль в системі ЗСУ гратиме тероборона завтра – досі немає.

Недільного ранку 6 травня 1945-го глава корпункту AP в Парижі Ед Кеннеді отримав запрошення від ставки командування союзницьких військ взяти участь в історичній події. Що це буде за подія, йому не повідомили.

Ед прибув на аеродром під Парижем і побачив там ще 16 кореспондентів найбільших світових видань та інформаційних агентств.

Коли літак відірвався від землі й узяв курс на північний схід, головний комунікаційник ставки Ейзенхауера, бригадний генерал Френк Аллен, сказав, що поїздка пов'язана з майбутньою капітуляцією німців.

Friendly fire, "дружній вогонь", фратрицид – різні назви одного явища, яке супроводжує всі війни в історії людства. Це відбувається, коли військові починають бити по своїх через погану координацію, відсутність зв'язку, брак досвіду, інформаційні вкиди ворога і загальний "туман війни".

"Дружній вогонь" – одне з облич війни, від якого зазвичай відводять очі. Занадто безглузде, занадто незручне, занадто потворне.

"Надто вже чутлива тема. Суспільство не готове сприймати правду про "дружній вогонь"", – багато разів чули ми від співрозмовників, поки готували цей текст. Навіть ті, хто погоджувався говорити на цю тему, робили це винятково за умов анонімності.

Насправді ж про "френдлі фаєр" знають всі, хто воює – і з 2014-го, і з 24 лютого 2022-го. І навіть ті, хто воює в котлах соцмереж, теж знають – із фільмів про інші війни.

На самому початку каденції Зеленський проголосив рух до тотальної заміни старих еліт на "нові обличчя".

Але замість бажаного притоку нової крові в політику, в момент найбільшої загрози інфантилізм і неготовність цілого пласту народних обранців призвели лише до остаточного обнулення ваги і ролі Ради як інституції. 

І коли уже владна верхівка готова була махнути на парламент рукою, сталося щось таке, що зазвичай відбувається у недорогих американських екшенах, а не в українській політиці. 

Герой, якого всі списали з рахунку, після остаточного падіння отримав свій шанс на переродження. 

Як Верховна Рада за рік повномасштабної війни пройшла трагічний шлях від повного обнулення впливу до тихого бунту здорових сил, які поступово відвойовують для парламенту належне йому місце, розбиралась "Українська правда". 

Липень 2022. Околиці Кропивницького. Незадовго до сходу сонця починає завивати повітряна тривога. З десяток російських ракет влучають в один із військових аеродромів неподалік обласного центра. На фоні яскраво-помаранчевого горизонту стоїть густий дим.

Пізніше стало відомо, що так росіяни відповіли на українську воєнну операцію. Вона не призвела до бажаного успіху, але від того була не менш зухвалою і затятою. 

Українські військові та правоохоронці кілька місяців виманювали з Росії військовий літак. Ворожий пілот, який погодився на співпрацю, зрештою не прилетів. Кремль паралельно вів власну гру, намагаючись вивідати секретні дані для себе.

"Українська правда" відтворила події карколомної операції з літаком, що розгорталась 2022 року, поспілкувавшись з її учасниками на умовах анонімності.

Розповідаємо, як невелика група українських військових намагалась обманути ФСБ, а зрештою опинилась під загрозою переслідування в Україні.

Авторка тексту: Соня Лукашова;

Текст читає: Дмитро Волковинський

Наприкінці 19-го – початку 20-го століття українські землі Донбасу були символом неймовірного багатства. Тут здобували капітали, і цілі вулиці з заводами, житловими будинками, крамницями та лікарнями виростали, немов за помахом чарівної палички.

Це були часи "залізної гарячки" – саме так називали ту добу і порівнювали її з каліфорнійською золотою лихоманкою.

І саме цю історію бурхливого становлення промисловості на Донбасі потім намагалася стерти радянська влада. Бо інакше виходило б, що промисловий гігант, яким ми його знали дотепер, насправді виник не тільки завдяки радянській індустріалізації. Він сягав корінням у 19-е століття й будувався руками відчайдушних мрійників і розважливих прагматиків, які саме на українській землі побачили для себе нові можливості.

Та історія Донбасу, яку щодня намагаються стерти – тепер вже російськими мінами і ракетами, має неабияке відношення і до Європи. Деякі країни намагалися про неї забути – спогади занадто травмуючі, а деякі підтримують пам'ять про ті десятиліття досі.

Реконструювали цю історію ми на основі матеріалів завідувачки відділу наукових досліджень історії України ХІV – початку ХХ століття Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького Валентини Лазебник та інтерв'ю з нею і з істориком, учасником ініціативи "ДЕ НЕ ДЕ" Леонідом Марущаком.

Автор - Рустем Халілов

Читає Дмитро Волковінський

У січні в інтернеті широко поширювалося відео, на якому в Банному провулку в Одесі співробітники територіального центру комплектування (раніше це називали військкоматами, тепер — ТЦК) затримували чоловіка під час вручення повістки. Відеоролик набув популярності та викликав скандал. В Одеському обласному ТЦК заявили, що чоловік ображав співробітників центру і фіксував на телефон своє затримання.

Але з військовими однаково провели роз’яснювальну роботу.

Це не єдиний випадок, коли представники ТЦК потрапляють у новини під час вручення повісток. Подібні новини лише народжують чи поглиблюють страхи частини суспільства та його недовіру до центрів комплектування. Разючий контраст на тлі абсолютної довіри до ЗСУ, частиною яких і є ТЦК. Це розуміють і самі співробітники вчорашних військкоматів.

З якими проблемами стикаються мобілізовані? Як їх можна вирішити? Про це — в нашому матеріалі УП.

Вугледарський журналіст Євген Лелюх, який жив та працював у Донецьку, але після окупації у 2014 році був змушений повернутися в підконтрольний Україні Вугледар, називає рідне місто "квінтесенцією Донбасу".

І річ не лише в тому, що життя Вугледара повністю зав'язане на роботі шахт. Серед шахтарів багато тих, хто пішов воювати в лавах ЗСУ та загинув за Україну.

Навесні 2022 року Євген провів декілька тижнів у бомбосховищі Вугледара, поки не покинув місто. 

Цей матеріал – його пряма мова. Про те, яким був Вугледар до війни, що там відбувалося після повномасштабного вторгнення, та чи має він майбутнє.

Автор - Євген Руденко

Текст читав Дмитро Волковінський

Публікація: https://www.pravda.com.ua/articles/2023/03/24/7394312/

"Українська правда" розповідає, як воєнні ігри допомагають вигравати справжні битви, як чверть століття тому командно-штабні ігри у США моделювали майбутню війну в Україні, і як Захід сьогодні будує стратегію, взявши на озброєння керування ескалацією з теорії ігор.

А також про те, чому Путіна можна вважати "раціональним гравцем", який приймає хибні рішення на основі спотвореної інформації.

Автор: Михайло Кригель;

Текст читає: Дмитро Волковінський

Публікація: https://www.pravda.com.ua/articles/2023/03/17/7393793/

За 12 місяців після вторгнення у фільмі "Рік" Дмитра Комарова керівник ГУР МОУ Кирило Буданов назвав "Kraken" "одним із найбільш боєздатних підрозділів" у країні.

Штурмуючи позиції росіян від Вільхівки до Куп'янська і далі, підрозділ обзавівся трофейними танками, БТР, БМП та артилерією: від мінометів до гаубиць Д-30 та РСЗВ "Град".

Журналісти "Української правди" провели кілька днів із учасниками ударно-штурмових операцій підрозділу "Kraken", які розповіли та показали, як відтісняли ворога від Харкова та звільняли Харківську область у складі Сил оборони.

За початковими планами російського вторгнення перші із задіяних в операції з'єднань мали перекрити трасу Київ – Чоп у районі Стоянки вже о 14-ій годині 24 лютого.

Ще доба мала піти на обхід столиці з півдня від Макарова до Василькова та окопування на позиціях між Київською та Житомирською областями.

А тим часом висаджений у Гостомелі з важких військово-транспортних літаків російський десант уже мав би штурмувати Київ та займати урядовий квартал.

Не пізніше як на вечір суботи 26 лютого в Кремлі планували побачити російський триколор над Офісом президента, Верховною Радою та іншими символами української державності.

Але що мало відбутися після того, як первинний задум кремлівського диктатора був би реалізований? Хто і як мав перехопити владу в "поваленого режиму Зеленського"? Хто мав увійти в "перехідний уряд" та керувати "путінською Україною"?

"Українська правда" дізнавалась, які сценарії для захопленого Києва готували російські "стратеги" та хто з українських посіпак мав їм у цьому допомагати.

За допомогою голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича та філософа Володимира Єрмоленка "Українська правда" намагалася зрозуміти, як прагнення нескінченного діалогу зіграло злий жарт із Західною Європою, чому "Леопарди" з чорними хрестами, що воюватимуть в Україні проти Росії – це розрив шаблону для німців, а "кінець історії" виявився її початком.

Автор публікації: Михайло Кригель;

Текст читає: Дмитро Волковінський

Першоджерело: https://www.pravda.com.ua/articles/2023/02/14/7389208/

Стояв спекотний день початку липня 2022 року, який мав стати останнім для єдиної української САУ "Богдана".

З самого ранку військові ЗСУ, які от уже кілька тижнів дислокувались на краєчку України в Дунайських плавнях, взялися перевезти "Богдану" на іншу позицію. Плавні – це пласка відкрита рівнина, де команда поза укриттям миттєво перетворюється на ідеальну мішень для російської авіації. Тож діяти треба було швидко.

Як і десятки разів до того, самохідну артустановку з берега одного із відгалужень Дунаю завантажили на понтон. На іншому березі уже був насипаний невеликий пірс, по якому 27-тонна САУ мала з’їхати на сушу. 

"Але неправильно підготували з’їзд: ґрунт був дуже мокрий. І "Богдана" задніми колесами, де якраз основна вага, падає в цей мокрий пісок, починає гребтись і загрузає. Її намагаються своїм ходом вивезти, рвуть, але не витримує карданний вал установки," – пригадує в розмові з УП адвокат Євген Грушовець, який в ті дні служив корегувальником "Богдани".

Важка САУ перехиляється на бік, а її ствол, ніби кількаметрова мітка для російських ракет, випинається в небо. Жодної важкої техніки, яка б могла витягнути "Богдану" з піску, у команди немає. Залишається єдина опція – кинути САУ там, де вона є, і спробувати знайти потрібні для неї запчастини у Вилковому.

Із "Богдани" швидко "роблять кущ", прикривають гілками та маскувальними сітками, і залишають лежати просто на березі. Команда на невеликому катері пливе шукати запчастини, не уявляючи, чи буде що ремонтувати, коли повернуться.

На щастя, вся ця нервова історія відбувається уже після того, як "Богдана" і її французький брат "Цезар" змусили російський гарнізон на острові Зміїний до втечі, чи, кажучи російською, "жеста доброй воли". 

Кілька тижнів до цього команда українських військових, проявляючи чудеса винахідливості, навчила багатотонні артустановки в прямому сенсі ходити по воді, ховатися в голому полі і головне – нищити ворога десь далеко в морі, працюючи за межами тактико-технічних характеристик. 

Реконструкцію саме цього невідомого фрагменту із великої битви за Зміїний "Українська правда" пропонує своїм слухачам. 

Якщо російсько-українська війна йтиме за принципом "маленька радянська армія проти великої радянської армії", то Україні марно сподіватися взяти гору в цьому протистоянні. "Платформенна війна" – коли війська сходяться на полі бою за принципом стінка на стінку – точно не український шлях до перемоги.

Натомість в так званій "мережецентричній війні" військові об'єкти об'єднуються в єдину інформаційну мережу. В ідеалі кожен військовий, від солдата до генерала, може отримати ту інформацію, яка йому необхідна. Ба більше: в основі цих правил - можливість військових різної ланки, зокрема й представників різних відомств, взаємодіяти між собою на горизонтальному рівні. Інноваціїйні рішення, впроваджувані українською армією на полі бою на різних рівнях, покликані відповідати вимогам нового військового бачення.

Життя Валерія Бондаренка схоже на блокбастер. Він народився в сім'ї офіцера КДБ, але став українським націоналістом. Наприкінці 80-х служив у Нагірному Карабасі. 

Міг стати архітектором, але потрапив з радянським паспортом у Французький іноземний легіон. Багато років жив у Європі, будував яхти, а потім пішов на Майдан та в батальйон "Айдар".

В інтерв'ю УП Француз розповів про украïнський рекет 90-х у Чехiï, про добровольцiв, стандарти НАТО та вiдсутнiсть демократiï в армìï, про смерть та життя вже, а не потiм.

"Я, Іра з Одеси, жила на Базарній разом із тарганами, літературними амбіціями та батьками, що вміють матюкатися їдишем…

Володарка медичного диплома і нарцисичного розладу, живу в Німеччині з 2018 року.

А 2019-го з мене раптом вилізла людина на ім'я Сара в прекрасному місті Каменц у Саксонській області", − розповідала про себе Ірина Фінгерова в одному з інтерв'ю.

Пів року вона працює сімейною лікаркою у Дрездені. За цей час прийняла кілька сотень біженців із України.

Вільний від медичної практики час Ірина Фінгерова присвячує волонтерству.

Далі розповідь Ірини Фінгерової – німецької лікарки з Одеси, одеської письменниці з Дрездена, української волонтерки. Про українських біженців, ліки від безпритульності, міць пам'яті, страх смерті та силу любові.

Проєкт Сил ТрО ЗСУ "Великі битви" відвідав Бахмут, в околицях якого багато місяців поспіль точаться запеклі бої. Нашою метою було розповісти вам про підрозділ, який тримає оборону міста від початку повномасштабної війни, але про який майже не згадують журналісти. 

Дивно, але про існування Бахмутського батальйону Сил тероборони не знають не тільки читачі українських медіа, а часто й бійці тих бригад, які працюють із бахмутцями у сусідніх окопах. 

Не знали і ми, доки про Бахмутський батальйон Сил ТрО у твіттері не згадали офіцери 93-ої механізованої бригади. Вони дуже хвалили бахмутських мінометників і наводили кадри, на яких ті влучно кладуть міну за міною точнісінько у російські окопи. 

Це змусило нас розшукати підрозділ. Їхня історія дивує і вщент руйнує російські пропагандистські наративи.

Автори: Костянтин Рєуцький, Олексій Братущак

Текст читає: Аліна Полякова

Одні країни вчаться на своїх помилках, інші – на чужих, деякі не вчаться ніколи.

2022-го Росія проявила неабиякий талант наступати не лише на граблі власної історії, а й на граблі тих, кого вважає головним противником – США. 

Проводити прямі паралелі між американською війною у В'єтнамі та російським вторгненням в Україну щонайменше некоректно. Як то кажуть, "то зовсім інше" – історія хвороби, симптоми, контекст, наслідки.

Проте й не помітити паралелі складно. Хоча б тому, що загалом в обох випадках це історія того, як наддержави вплуталися в "маленьку переможну війну", програну ними ще до її початку.

Того дня, коли російська армія посилено наступала на Бахмут з трьох боків, "Українська правда" мала можливість попрацювати в одному зі стабілізаційних пунктів на цьому напрямку.

Це був лише один із понад 300 днів цієї великої війни.

Публікацію можна прочитати за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/12/15/7380884/

Авторка: Ольга Кириленко

Текст читає: Аліна Полякова

Оператор "Нептуна" не мав би дістати "Москву" звичайним радаром, але саме це і сталося. Після кількох хвилин важких вагань та консультацій він віддав команду "пуск", і дві ракети з невеликим інтервалом вилетіли в бік російського крейсера.

Орієнтовний час їхнього підльоту мав складати трохи більше 6 хвилин. Що буде після того, як ці хвилини спливуть, не знав ніхто.

"Українська правда" провела десятки інтерв'ю з людьми з української військової сфери, витратила кілька тижнів, дістала фото історичного пуску й тепер пропонує читачам першу реконструкцію того, як український "Нептун" потопив російський крейсер "Москва". 

Публікацію можна прочитати за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/12/13/7380452/

Автор та голос цього епізоду: Роман Романюк

Окупанти зосередили свою увагу на Бахмуті в середині липня – після захоплення Сєвєродонецька та Лисичанська. Відтоді в місті з'являється все більше українських військових, протитанкових їжаків, а також величезних вирв від російських прильотів.

Західні аналітики та українські посадовці заявляють: Росія намагається оточити місто. Чи справді все настільки критично?

"Українська правда" уважно відстежує ситуацію на Бахмутському напрямку з початку червня. 

Під час останньої поїздки в зону бойових дій "УП" мала змогу поговорити з військовими, що тримають межі цього напрямку на північ, схід та південь від Бахмута, а також на свої очі побачити обстановку в місті та сусідньому з ним Соледарі.

Нижче – обстановка на Бахмутському напрямку очима "УП" з коментарями українських військових.

Операція "Бліц" або "Лондонський бліц" тривала з 7 вересня 1940-го до 10 травня 1941-го, причому на початку − 57 ночей поспіль. 

Люфтваффе бомбили військові об'єкти, дамби та гідротехнічні споруди, портові доки. Але згодом почали знищувати житлові квартали та "центри ухвалення рішень". Одними з їхніх мішеней стали будівля парламенту − Вестмінстерський палац і королівська резиденція в Букінгемському палаці.

Німці були переконані, що бомбардування Лондона зламає дух його жителів і завдасть Англії такої шкоди, що висадка десанту на Британські острови не знадобиться − країна капітулює і вийде з війни.

"Українська правда" згадує, звідки з'явилася ідея перемагати у війнах за допомогою повітряного "терору міст" і як морква допомагала пережити відключення електрики, а секс і жарти − постійні "прильоти". 

А також разом із соціально-політичним психологом Валентином Кімом аналізує, чи змінилося за 80 років ставлення людини до життя під обстрілами.

Оригінал публікації можна прочитати за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/10/28/7372977/

Автор: Михайло Кригель

Текст читає: Аліна Полякова

Росія на початку вторгнення цікавилась лише тим, де і коли буде підписана капітуляція України. Однак на дев'ятому місяці після повномасштабного наступу РФ сама вимушена непублічно шукати якщо не кінця війни, то хоча б паузи для своєї добре битої армії.

Маскуючи потребу перепочинку під "прагнення миру для всього світу", Росія за останні тижні активно розгорнула можливості кулуарної дипломатії, аби переконати світових гравців "підштовхнути" Україну до переговорів.

Чи правда, що "світ зливає Україну", а "Київ примушують до капітуляції", та взагалі чи можливі якісь угоди, здатні завершити війну, розбиралась "Українська правда".

Оригінал публікації можна прочитати за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/11/22/7377356/

Автори: Севгіль Мусаєва, Роман Романюк, Роман Кравець.

Текст читає: Федір Попадюк

Історія про окупацію та звільнення острова Зміїний ніби проситься стати голлівудським блокбастером. 

Це мав би бути історичний екшн про маленький клаптик скелі, який став ключем до панування у цілому морі. А ще – історія про героїзм і приреченість, про грубу військову силу і геніальну винахідливість. Словом, про все те, що дозволяє в кульмінаційній сцені гордому українському Давиду прокричати в очі російському Голіафу своє безапеляційне: "Русский военный корабль, иди на х..й"!

Текст можна прочитати за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/11/7/7375232/

Автор: Роман Романюк;

Текст читає: Роман Романюк

Приватизація великого стратегічного підприємства зі знижкою 97%. Постачання унікальних двигунів для ворожої авіації навіть після ракетних ударів по власних заводах. Таємний продаж стратегічної компанії китайцям. 

Як довго людина з таким послужним списком могла залишатися на свободі?

Рекорд належить "Герою України" В'ячеславу Богуслаєву, який за 29 років володіння "Мотор Січчю" залишався недоторканим навіть під час російського вторгнення. 

Життя і діяльність Богуслаєва симптоматичні для всіх років української незалежності. Тепер епоха "червоних директорів" чи "проросійських феодалів" завершується і Україна перегортає цю сторінку історії.

Утім, "виривання коріння" – це болісний процес для всіх його учасників. Історія "Мотор Січі" та її 84-річного власника демонструє, наскільки далеко все зайшло.

Автори: Богдан Мірошниченко, Дана Гордійчук.

Текст читала: Дана Гордійчук

Оригінал публікації: https://www.epravda.com.ua/publications/2022/11/3/693392/

Історія будь-якої країни складається з перемог і поразок у війнах. І лише історія Росії в підсвідомості її населення є конвеєром безперервних перемог. Так поступово з'явився міф про непереможність "другої армії світу" і "зброю, якій немає рівних".

Згадуємо три війни, програні Росією в 19-му, 20-му і 21-му століттях, і про те, як пропаганда намагалася представити поразки перемогами.

Цей подкаст є аудіоверсії публікації "Війни, які програла Росія. Втечі, поразки, розгроми й інші жести доброї волі". Прочитати його ви зможете за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/10/7/7370708/

Автор публікації: Михайло Кригель;

Текст читає: Роман Романюк

Готуючись до українського свята Дня захисників 14 жовтня, британська влада вирішила провести масштабні показові навчання, до яких залучити одразу багато підрозділів.

Інтерес до цієї події виявився величезним. Самих лише міжнародних ЗМІ приїхало понад 20 знімальних груп: від китайських до мексиканських. Серед цих ЗМІ була й "Українська правда".

Нм вдалося побувати на базі в Великобританії, де навчаються українські новобранці, повчитися з ними стріляти й уникати мін, тримати позиції, рятувати побратимів і головне – перемагати. Як це було, слухайте в аудіоверсії нашого репортажу.

Автор статті та голос епізоду: Роман Романюк

Прочитати статтю можна за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/10/19/7372513/

19 тижнів знущань, бруду, недоїдання і катувань. Саме стільки провели у застінках Оленівської та інших колоній понад 200 захисників "Азовсталі", аж поки їх не вдалося обміняти 21 вересня.

Попри всі складнощі та провокації, попри вибухи й підготовку до "показових судів" у Маріуполі, тихо і максимально таємно йшли переговори про звільнення українських захисників. Залученими до процесу були всі, хто міг хоч якось наблизити позитивний результат: від українських розвідників і російської ФСБ до світових лідерів та Папи Римського.

Як їм вдалося домовитись про найбільший обмін полоненими від початку повномасштабної війни, як "цінник" Медведчука зріс до 200 звільнених, до чого в процесі обміну був російський олігарх Роман Абрамович та про що перше просили захисники "Азовсталі" після звільнення, дізналась "Українська правда".

УП. Вголос – це новий подкаст "Української правди", у якому ми будемо начитувати кращі тексти, що виходили протягом тижня. Якщо ви не встигаєте читати Українську правду, то тепер ви можете її слухати.

Текстову версію можна прочитати за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/10/3/7370072/

УП. Вголос – це новий подкаст "Української правди", у якому ми будемо начитувати кращі тексти, що виходили протягом тижня. Якщо ви не встигаєте читати Українську правду, то тепер ви можете її слухати.

У третьому епізоді ми начитали історію журналістки Ірини Лопатіної про ірпінського дворнягу Кузю.

Тільки на одній вулиці Давидчука, малій батьківщині чорно-сивого пса Кузі, росіяни розстріляли більше десятка людей. Загалом за чотири тижні солдати РФ вбили понад 300 мирних жителів Ірпеня. Поряд із людьми в біді завжди були тварини. Далі – про найважчі для Ірпеня тижні під час навали двоногих окупантів очима пса Кузі.

Текст читала Аліна Полякова.

Після провалу на харківському напрямку росіяни почали прицільне знищення критичної інфраструктури регіону, прирікаючи мільйони мирних жителів Харківської та сусідніх областей на життя без світла, води, газу й усього того, що ми звикли описувати словосполученням "сучасна цивілізація".

Тож поки Київ масово вечорами гуде в барах і ресторанах, Харків закутується в непроглядну маскувальну темряву. Але навіть у ній можна розгледіти початки багатьох історій про героїзм, пошук нових лідерів та несміливі мрії про майбутню велику відбудову.

"Українська правда" провела три дні в Харкові та спробувала записати кілька таких історій.

Це аудіоверсія репортажу Романа Романюка "Репетиція апокаліпсису. Як змінилося життя Харкова після контрнаступу ЗСУ". Прочитати її ви можете за посиланням: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/09/20/7368191/

"Українська правда" реконструювала події в Україні в дві останні доби перед вторгненням та розповідає, як українська держава пережила перші години російської навали. 

У цьому епізоді ви знайдете відповіді на запитання про те, що говорив Кирило Буданов депутатам 22 лютого, як на зустрічі в ОПУ бізнесмени невдало жартували над власником "Rozetka", куди Рінат Ахметов поїхав після зустрічі з президентом 23 лютого, як зранку 24 лютого Зеленський телефонував Борису Джонсону, де депутати отримали зброю та як евакуйовували Кабмін на захід країни. 

У ході роботи ми поговорили з понад тридцятьма співрозмовниками в Офісі президента, Кабінеті міністрів, Верховній Раді, силових відомствах та представниками великого бізнесу.

Текст читає Роман Романюк.

Автори публікації: Роман Романюк та Роман Кравець

Посилання: https://www.pravda.com.ua/articles/2022/09/5/7366059/